Іен Мак'юен - Ієн Мак'юен. Спокута

Вони вже минали останню хату в селі. У полі, попереду, Тернер побачив чоловіка зі своїм псом коллі: селянин орав кінним плугом. Як і ті пані у взуттєвій крамниці, фермер не звертав уваги на колону. Ці обидва життя існували паралельно — війна була просто хобі ентузіастів — не серйозніша, аніж цькування здобичі гончаками на ловах; за найближчим живоплотом видно було жінку на задньому сидінні автомобіля: вона цілком поринула у плетення на шпицях, а на моріжку біля нового будинку якийсь чоловік навчав свого сина гратися в м'яча. Так, і надалі оратимуть, і надалі буде врожай, і надалі хтось вечерятиме, і хтось змеле зерно, а інші їстимуть хліб, і не всі помруть...

Тернер думав над цим, коли Нетл схопив його за руку й указав уперед. Гуркіт французької колони перекрив інші звуки, проте було вже видно, що там. Їх було щонайменше п'ятнадцять, за десять тисяч футів над землею,— маленьких цяток у лазурі, які кружляли понад шляхом. Тернер і капрали невідривно вдивлялися, і всі інші теж спинилися та звели погляди в небо.

Виснажений голос прошепотів йому на вухо:

— Чорт. Де Королівська армія?

Інший відповів зі знанням справи:

— Вони бомбитимуть жабунів.

Наче бажаючи спростувати ці слова, одна з цяточок відірвалась і почала майже вертикально пікірувати, прямо над їхніми головами. Кілька секунд звук не доходив. Тиша дзвеніла у вухах, кров пульсувала. Навіть несамовиті крики, які лунали тут і там по всій дорозі, не звільняли від цього відчуття тиші. «До схову! Врозтіч! Розбігайсь! Ну!»

Рухатися було важко. Тернер ще міг ступати по дорозі, міг стояти, але доводилося напружувати пам'ять, щоб відреагувати на незнайому команду, щоб розвернутися геть од шляху і тікати. Зупинилися біля останньої хатини в селі. За нею були комора і рілля, яку орав фермер. Тепер цей селянин стояв зі своїм собакою під деревом, ніби ховаючись від дощу. Його кінь, досі запряжений, випасався на необробленій смузі. Солдати і мирні мешканці розбігалися далеко від дороги у всіх напрямках. Повз Тернера майнула жінка, несучи заплакану дитину, потім роздумала і повернулася, застигла, нерішуче дивлячись у бік дороги. Куди бігти? На скотарню чи у поле? Її закляклість як рукою зняла з Тернера параліч. Коли він штовхнув її до воріт, торсонувши за плече, зачулося виття. Жахіття перетворилося на науку. І вигадала ж якась людина це сатанинський виття! І з яким успіхом! Це був звук самої паніки, який наростав, смертоносний, і всі знали: до кожного з них прийде кінець. Це був звук, який сприймається персонально. Тернер, підтримуючи жінку, потягнув її у ворота, щоб вона тікала з ним на середину поля. Він торкнувся її, вирішив за неї, тому тепер відчував, що не може її покинути. Але хлопчику було принаймні шість років, він важив чимало, і разом обоє зовсім не просувалися.

Він вихопив дитину в неї з обіймів.

— Біжімо,— крикнув він.

На борту «Штуки» була одна бомба у десять тисяч фунтів. На землі всі старалися триматися подалі від будівель, транспортних засобів та інших людей. Пілот не витрачатиме свій дорогоцінний вантаж на самотню фігурку в полі. А от коли він обертається в повітрі, це вже інша справа. Тернер бачив, як вороги вистежують утікача заради спортивного інтересу. Вільною рукою він тягнув жінку за кисть. Хлопчик намочив штанці й репетував Тернеру просто у вухо. Мати, здавалося, не рухалася. Вона тягнула руку і щось кричала. Вона хотіла, щоб їй повернули сина. Дитина пнулася до неї з-за плеча Тернера. І тут почувся скрегіт: це впала бомба. Солдатів учили: почувши цей звук, треба спинитись і чекати на вибух, бо пробила ваша година. Кинувшись на траву, Тернер штовхнув поряд жінку і притиснув їй голову до землі. Він майже лежав на дитині, коли з неймовірним ревом здригнулася земля. Угарна хвиля відкинула їх од землі. Вони затуляли обличчя від жал — бризок землі. «Штука» пікірувала перед новою атакою, завиваючи як банші [42] Персонаж ірландського фольклору — примара, яка віщує смерть. . Бомба впала на дорогу менш ніж за вісімдесят ярдів. Тернер схопив хлопчика під пахву й намагався підняти жінку.

— Біжімо далі. Ми надто близько від дороги.

Жінка відповіла, але він її не зрозумів. Вони, спотикаючись, побігли полем. Він відчув біль у боці, як багряний спалах. Хлопчик був у нього на руках, і знову жінка, здавалося, тягнула Тернера назад, намагаючись примусити віддати їй сина. Тепер бігли сотні людей, усі прагнули потрапити до лісу вдалині. Потім від пронизливого виття бомби всі зіщулилися на землі. Але жінка втратила відчуття небезпеки, і Тернеру довелося знову штовхати її долу. Цього разу вони притискались обличчями до свіжозораної ріллі. Коли скрегіт гучнішав, жінка кричала щось схоже на молитву. Потім Тернер зрозумів, що вона говорить не французькою. Вибух пролунав на тому боці дороги, більш ніж за сто п'ятдесят ярдів. Але тепер перша «Штука» поверталася до села і робила віражі, готуючись напасти. Від шоку хлопчик затих. Його мати не могла встати. Тернер указав на «Штуку», що з'явилася над крівлями. Вони були просто її ціллю, і на суперечки не лишалося не секунди. Мати не могла поворухнутися. Він кинувся вниз у борозну. Уривчаста кулеметна черга роздерла землю, і повз них пролетіло ревіння моторів. Закричав поранений солдат. Тернер зірвався на ноги. Але жінка не хотіла взяти його за руку. Вона сіла на землю й міцно притиснула маля до себе. Вона говорила до сина фламандською, заспокоюючи, що все буде добре. Мама захистить його. Тернер не знав жодного слова цією мовою. Та це байдуже. Вона зовсім не звертала на нього уваги. Хлопчик тупо зиркав на нього з-за плеча своєї неньки.