Іен Мак'юен - Ієн Мак'юен. Спокута

— Ну ти,— пробурмотів Мейс,— чорт забирай, кульгай давай, доки ми їх не минемо.

Але земля навколо була пласка як таріль, і неможливо було сказати, куди саме зараз дивиться сержант, а перевіряти не хотілося. За півгодини всі троє сіли на іржаву сівалку, роздивляючись розгромлену армію. Ідея полягала в тому, щоб змішатися з юрбою абсолютно нових людей, де раптове «одужання» Тернера не привернуло б уваги офіцера. Багато людей, уже діставшись мети, страшенно дратувалися, не побачивши берега одразу за каналом. Вони гадали, що це хиба в плані. Тернер знав, що за мапою до берега ще сім миль, і коли всі троє знову встануть і підуть, ці милі виявляться найтяжчими, найнуднішими за весь день. Бляклий обшир землі стирав відчуття просування. Хоча опівдні сонце осявало тільки краї нафтового стовпа, але все одно пекло немилосердно — сильніше, аніж доти. Вони побачили літаки, що високо над портом скидали бомби. Але ще гірше було те, що «Штука» атакувала просто те узбережжя, куди військові й прямували. Трійця оминала поранених, нездатних іти далі. Вони сиділи, мов прошаки на узбіччі дороги, благаючи по допомогу або ковток води. Інші просто лежали в канаві, непритомні або розгублені від безвиході. Звісно, слід було б організувати швидку допомогу навколо лінії оборони, здійснюючи регулярні спуски до узбережжя. Якщо був час побілити каміння, то має бути час, щоб це організувати. Не було ні краплі води. Вони вже допили вино, і тепер спрага мучила дужче й дужче. З собою у них не було жодних ліків. Що вони мають робити? Тягнути дюжину людей на своїх спинах, коли самі ледь ноги волочать?

У нападі раптового роздратування капрал Нетл сів на дорогу, стягнув чоботи і жбурнув їх у поле. Він сказав, що ненавидить їх, ненавидить ще більше, аніж цих чортових німців. І пухирі в нього такі страшнючі, що хай усе котиться до дідькової матері.

— До Англії ще довго, щоб іти у шкарпетках,— зауважив Тернер. У нього дивно запаморочилося в голові, коли він пішов у поле шукати чоботи. Перший легко знайшовся, а от з другим довелося пововтузитися. Нарешті Тернер побачив, що чобіт лежить у траві поряд з якоюсь чорною пухнастою формою, яка, здавалося, рухається та пульсує при його наближенні. Зненацька у повітря злетів цілий рій трупних мух з набридливим дзижчанням, оголивши зогнилого мерця. Тернер затамував подих і схопив чобіт, а коли побіг назад, мухи опустилися на труп, і знову запала тиша.

Після численних умовлянь Нетл погодився взяти свої чоботи, зв'язав їх шнурками та став носити на шиї. Але він зробив це, за його власними словами, тільки з ласки до Тернера.

У моменти прояснення він хвилювався. Ні, причиною занепокоєння була не рана, хоча й боліла щокроку; не були це і бомбардувальники, які пікірували, кружляючи над узбережжям за декілька миль на північ. Винні були його роздуми. Періодично щось заважало мислити. Чітка послідовність подій, певні моменти, з яких було зрозуміло, що він робив того дня, зблякали, надто затерті, натомість лишаючи сон наяву, в якому були думки, але не було відчуття дії. Не було ні відповідальності за зроблене, ні пам'яті про те, що сталося кілька годин тому, ні гадки про те, куди він іде, які його наміри, який план. Тернера й не цікавили ці питання. Так він тільки потрапить у лещата абсолютного браку логіки.

Він був у такому стані, коли вони за три години дійшли до східної околиці курорту. Вони пройшли вулицею, засипаною битим склом і кахлями, де гралися діти, спостерігаючи, як прямують солдати. Нетл таки взув чоботи, але шнурків не зав'язав, лишивши теліпатися. Раптом, як чортик з табакерки, з льоху муніципальної будівлі, реквізованої для штаб-квартири, виринув лейтенант Дорсетського полку. Він підступив до них із самозакоханим виглядом, тримаючи під пахвою «дипломат». Він спинився перед ними, і вони взяли під козирок. Шокований зовнішністю капрала, лейтенант наказав йому негайно зав'язати шнурки — в іншому разі буде кара.

Доки капрал, підкорившись, опускався на коліно, лейтенант — похилий, кощавий, з поставою людини, більше звиклої сидіти за письмовим столом, і ріденькими вусами імбирного кольору — сказав:

— Ти нас ганьбиш, чоловіче.

У своєму сонному, але свідомому стані Тернер збирався вистрелити офіцеру в груди. Так буде краще для всіх. Навряд чи варто погоджувати це питання. Він простягнув руку по зброю, але пістолета вже не було — він не міг пригадати, де полишив його, а лейтенант уже пішов.

За кілька хвилин після того, як під чобітьми гучно тріщало скло, запала раптова тиша — дорога скінчилася, а почався дрібний пісок. Пробираючись між дюнами, відчули запах моря і солоний присмак, а відтак побачили і воду. Смак канікул. Покинувши стежку, видерлися на порослу травою дюну, де багато хвилин простояли мовчки. Свіжий вологий вітер з каналу прояснив свідомість Тернера. Може, це в нього просто стрибала температура.