Іен Мак'юен - Ієн Мак'юен. Спокута

Йому здавалося, що в нього немає очікувань,— доки він не побачив пляжу. Подумалося, що клятий армійський дух, який змушує білити вапном каміння перед лицем знищення, таки візьме гору. Він намагався побачити лад у хаотичному русі попереду, і йому це майже вдалося: ось штаби військ, ось ворент-офіцери [48] Warrant Officer — чин в англомовних країнах і колишніх британських колоніях між сержантом і молодшим офіцером. за імпровізованими столами, де лежать печатки і нотатки, за линвою — довжелезні черги до човнів у нудотному очікуванні; грубі сержанти, утомливі черги до пересувних їдалень. Загалом, це кінець будь-якій особистій ініціативі. Не знаючи, що собою являє цей пляж, Тернер кілька днів прямував сюди. Але і сам пляж, і ворент-офіцери, на яких він дивився, були не більш ніж варіаціями того, що вже відбулося: там був розгром, а тут — його кінець. Це було ясно, і тепер усі це бачили: ось що відбувається, коли хаотичний відступ впирається у перешкоду. Досить було хвильки, щоб пристосуватися. Тернер бачив на узбережжі тисячі людей — десять, двадцять тисяч, а може, і більше. Здалеку вони скидалися на чорні піщинки. Але не було жодного човна, окрім перекинутого китобійного судна, яке оберталося на хвилях у далечині. Була пора відпливу, до води — майже миля. Не було жодного судна, тільки довгий пірс. Тернер, моргнувши, подивився знову. То був не пірс, а довга черга людей, по шість-вісім у ряд, усі стояли у глибокій воді — хто по коліно, хто по пояс, хто по плечі, й ці лави простиралися по мілководдю на п'ятсот ярдів. Люди чекали, але на обрії й близько нічого не було, якщо не брати до уваги тих дрібних плям удалині — згорілих катерів після повітряної атаки. Не було нічого, що могло б доплисти до берега за годину. Але війська так і стояли, вдивляючись в обрій, насунувши каски, звівши гвинтівки над хвилями. З такої відстані військові своїм непорушним спокоєм скидалися на худобу.

І ці люди були невеликим відсотком від загального числа. Більшість безцільно тинялася узбережжям. Навколо поранених зібралися невеличкі групи, яких не вбила остання атака. Безцільно, як і самі люди, уздовж кромки води проскакало з півдюжини артилерійських коней. Кілька солдатів намагалося перевернути китобійне судно. Дехто роздягнувся, щоб скупатися. На сході грались у футбол, і звідти ж долинало слабке відлуння гімну, який співали в унісон, віддаляючись. Окрім футболу, це була єдина ознака якоїсь діяльності. На березі щільно тулилися разом вантажівки, утворюючи імпровізований причал. Під'їжджало більше вантажівок. Ближче, на пляжі, люди черпали пісок касками, риючи окопи. У дюнах, де стояли Тернер і капрали, люди вже викопали собі нори і крадькома визирали звідти, хазяйновиті й самовдоволені. Як бабаки, подумалося Тернеру. Але більшість армії без мети поневірялася в пісках — так мешканці невеличкого італійського містечка здійснюють увечері променад — passeggio [49] Піша прогулянка ( італ .). . Вони не бачили причини приєднуватися до величезної черги, але й не бажали кидати пляж, якщо раптом з'являться човни.

Ліворуч був отой курорт Бре-Дюн, веселий, забудований кав'ярнями і маленькими крамничками: коли буде все нормально і прийде сезон, тут здаватимуть в оренду шезлонги й катамарани. У круглому парку на охайно підстриженому газоні виднілися естрада й каруселі, пофарбовані у червоний, білий і синій кольори. Там сиділа навпочіпки ще більш безтурботна компанія. Солдати вломилися в кав'ярню та влаштовували собі пиятику, надудлюючись за столиками просто неба, горланячи й регочучись. Одурілі чоловіки гасали на велосипедах по забльованих хідниках. На траві біля естради розкинулася ціла ватага пропияк, заснувши мертвим сном. Якийсь самотній чоловік лежав у самих трусах, долічерева на рушнику; на плечах і литках яскравіли нерівні плями сонячних опіків — рожево-білі, як полуничне й ванільне морозиво.

Було неважко обрати між цими колами пекла: море, пляж, фронт. Капрали вже йшли геть. Усе вирішила спрага. Вони знайшли в дюнах стежку до берега, а потім подолали піщаний майданчик, усипаний битими пляшками. Минаючи столики з найголоснішими горлодерами, Тернер побачив команду моряків, які йшли рівною шерегою, та спинився поглянути. Їх було п'ятеро — два офіцери, троє матросів; уся група в блискучій білій формі, окантованій синім і золотом. Жодних поступок камуфляжу. Пряма постава, суворі, з револьверами на ременях, вони спокійно простували крізь масу пригнічених, похмурих, убраних у вицвілу форму, замурзаних людей, поглядаючи то праворуч, то ліворуч, ніби ведучи облік. Один з офіцерів щось записував у себе в блокноті. Моряки попрямували до пляжу. З дитячим відчуттям занехаяності Тернер дивився їм услід, доки вони не зникли з поля зору.