Іен Мак'юен - Ієн Мак'юен. Спокута

Він зайшов за Мейсом і Нетлом до гуркоту і закуреного смороду першого ж бару, який трапився на набережній. Там на шинквасі було дві розкриті валізи, напхані цигарками, але пити не було чого. На полицях уздовж побитої піском дзеркальної стіни за баром було голо. Коли Нетл пірнув за шинквас, шукаючи випивку, почулися кпини. Усі вже там шукали. Усе спиртне висмоктали ті гіркі пияки там, надворі. Тернер протиснувся крізь юрбу до невеличкої кухні в закапелку. Стан її був просто жахливий, крани — сухі. Зовні, де туалет, були складені ящики. Якийсь пес намагався щось вилизати у консервній банці, штовхаючи її бетонною підлогою. Тернер розвернувся й пішов назад, до зали, де чулося ревіння голосів. Електрика не працювала — було лише денне світло — брунатні плями, ніби висхле пиво. Питва не було, але бар усе одно переповнювали люди. Прибулі розчаровувалися, проте зупинялися тут, бачачи дармові цигарки та сліди нещодавнього розгулу. На стіні теліпалися порожні автомати для напоїв, де вставлені догори дриґом пляшки розбилися на друзки. Солодкий запах спиртного парував над липкою цементною підлогою. Шум, тиснява тіл і глевке закурене повітря приглушували ностальгію за пабом, який удома відвідували по суботах. Тут і Майл-Енд-роуд [50] Район кокні в Лондоні, відомий великою кількістю пабів, а Сокіголл-стріт — те ж саме у Глазго. , і Сокіголл-стріт, і все, що між ними.

Тернер стояв у цьому гаморі, не знаючи, що робити. Важко буде вибратися з юрби. Учора тут були човни,— уловив він уривок чиєїсь розмови,— і завтра будуть. Уставши навшпиньки на порозі кухні, він знизав плечима, показуючи через юрму капралам, що тут везіння не варто чекати. Нетл кивнув у бік дверей, і всі почали підтягуватися до нього. Було б добре випити чогось, але тепер єдине, що хвилювало їх, це вода. Просувалися через ці щільно скупчені тіла вони повільно, а коли нарешті досягли порога, то вихід був забарикадований спинами: люди у колі стояли пліч-о-пліч, а всередині хтось був.

Певно, коротун — менш ніж п'ять футів шість дюймів,— бо Тернеру нічого не було видно, хіба що частину потилиці.

— Ти відповідай,— промовив хтось,— дідько тебе бери, малий мерзотнику.

— Ну давай, ну.

— Ич який, бріоліном намазався. Де ти був?

— А де був ти, коли вбивали мого товариша?

Плювок поцілив йому в потилицю та стік за вухо. Тернер обійшов юрбу, щоб побачити докладніше. Спочатку він угледів сіро-блакитну куртку, а потім — обличчя чоловіка, сповнене німого остраху. Це був маленький жилавий чоловічок в окулярах з товстими брудними скельцями, в яких його перелякані очі здавалися більшими. Він був схожий на діловода чи телефонного оператора, можливо, з давно розпущеного штабу. Але він був у Королівській армії, тож «томмі» притягнули його до відповідальності. Він повільно озирнувся, дивлячись на коло своїх мучителів. У нього не було відповідей на їхні питання, він і не намагався бодай чимось заперечувати свою причетність до того, що над пляжем не видно вогнеметів і «ураганів». Правою рукою він так вчепився в свій кашкет, що аж пальці побіліли й тремтіли. Артилерист, який стояв біля дверей, жорстоко штовхнув його в груди, аж чоловічок упав крізь кільце просто на солдата перед собою, який відштовхнув жертву назад, вмазавши їй по голові. Пролунало схвальне ревіння. Усі страждали, а тепер хтось та й заплатить.

— То де Королівська армія?

Вихопилася чиясь рука та вдарила його по обличчю, аж окуляри злетіли на підлогу. Ухар хльоснув, як батіг. Це було сигналом, знаком нового рівня «розваг». Неозброєні очі чоловіка перетворилися на щілинки, і він нахилився, мацаючи під ногами. Це було помилкою. Ззаду його копнув підбитий залізом артилерійський чобіт, від чого чоловік підстрибнув на дюйм чи два. Усі навколо реготалися. Солодке відчуття поширювалося баром, захоплюючи дедалі більше солдатів. Натовп утратив будь-яке відчуття особистої відповідальності. Тверезого глузду не стало, натомість панував безум. Почулося пожвавлене іржання, коли хтось жбурнув нещасному у голову недопалок. Вони сміялися з його комічного вереску. Вони ненавиділи його, і він заслужив на таке поводження. Він мав оддуватися за те, що у небі як у себе вдома літають «Люфт-ваффе», за кожну нову атаку, за кожного вбитого товариша. Його тендітна фігурка ввібрала всі причини поразки армії. Тернер знав, що не зможе нічого не вдіяти, щоб допомогти цьому чоловіку, не ризикуючи стати жертвою самосуду. Але неможливо було стояти осторонь. Краще приєднатися, аніж нічого не робити. Охоплений неприємним збудженням, він посунувся вперед. Тепер чийсь голос зі стрибким валлійським акцентом у свою чергу питав: