Іен Мак'юен - Ієн Мак'юен. Спокута

Вони врочисто потиснули одне одному руки.

— Усе життя пам'ятатимемо вашу доброту,— сказав Тернер.

Вона кивнула і, як йому здалося, промовила:

— Моя свиня завжди нагадуватиме мені про вас.

Її суворе обличчя лишилося непорушним, і неможливо було визначити, що вона вклала в ці слова — образу, гумор чи особливе приховане значення. Невже вона думала, що вони не були гідні її доброти? Тернер ніяково позадкував, а коли вони поверталися вулицею, він переклав слова жінки для Нетла. Капрал узагалі не вагався.

— Вона мешкає сама й аж нетямиться від своєї свині. Ясно як день. Вона дуже нам вдячна...— Потім він додав підозріливо: — А ти добре почуваєшся, бос?

— Надзвичайно добре, дякую.

Потерпаючи від водянок, Тернер шкутильгав узбережжям, бажаючи знайти Мейса й поділитися їжею і питвом. Але оскільки свиню зловили вдвох, Нетл гадав, що так буде лише справедливо — відкоркувати і розпити пляшку. Його віру в правильність наказів Тернера було відновлено. На ходу вони по черзі передавали один одному вино. Навіть у пізніх сутінках можна було розгледіти темну хмару над Дюнкерком. На тому боці тепер було видно спалахи — працювала артилерія. По периметру оборони не було жодного вільного місця.

— Сердешні виродки,— зронив Нетл.

Тернер знав, що він має на увазі тих військових, які лишилися з тамтого боку охайного штабу. Він сказав:

— Ця лінія оборони теж довго не протримається.

— Ми покійники.

— Тому нам завтра треба потрапити на судно.

Тепер, коли спрага більше їх не мучила, усі думки заполонила вечеря. Тернер уявляв затишну кімнатку й квадратний стіл, застелений зеленою картатою скатертиною, й одну з тих французьких керамічних олійних ламп, підвішених до стелі на мотузці. А на дерев'яній стільниці розкладені хліб, вино, сир, французька свиняча ковбаса...

— Не певен,— сказав він,— що пляж — найкраще місце для вечері.

— Нас там можуть обібрати до нитки,— погодився Нетл.

— Здається, я знаю потрібне місце.

Вони знову опинилися на вулиці за баром. Зазирнувши у провулок, яким вони бігли, вони побачили силуети, які в останньому сонячному промінні рухалися на тлі моря, а ген за ними, вбік,— якусь темну масу — чи то війська на пляжі, чи то траву на дюнах, чи то навіть самі дюни. Нелегка була це справа — розшукати Мейса і при денному світлі, а зараз і поготів. Тож вони блукали, шукаючи, де прихилити голову. Тепер у цій частині курорту зібралися сотні солдатів, багато з них вешталося вулиця галасливими ватагами, співаючи і горлаючи. Нетл закинув пляшку назад до свого речового мішка. Без Мейса вони почувалися незахищеними.

Наблизилися до готелю, в який влучила бомба. Тернер подумав, чи варто там шукати номер. Нетл захопився ідеєю поцупити щось із постелі. Пролізли крізь діру в стіні, намацуючи собі шлях у мороці через розтрощену цеглу і повалені колоди до сходів. Але така сама ідея спала на думку десяткам інших людей. Там, на сходах, вишикувалася справжнісінька черга, й солдати ледь тягнули важкі матраци, напхані кінським волосом. Вище, на сходовому майданчику,— Тернеру і Нетлу було видно тільки чоботи і ноги, які рівномірно рухалися,— розпалилася битва, чулося кректання й удари кулаків по тілу. Після раптового крику кілька чоловіків покотилося по сходах й упало на тих, хто був унизу. Почулися сміх і прокляття, люди почали вставати на ноги, обмацуючи кінцівки. Один чоловік так і не підвівся, а лишився незграбно лежати на східцях, задерши ноги над головою, і хрипко кричав — майже нечутно, наче марив вві сні. Хтось підніс запальничку йому до лиця, і вони бачили вишкірені зуби та плями чогось білого в куточках рота. Хтось сказав, що він зламав хребет, але ніхто нічого не міг вдіяти, і тепер люди переступали через нього зі своїми ковдрами й подушками, а інші намагалися піднятися нагору.

Вийшли з готелю і знову попрямували назад, до будинку літньої пані зі свинею. Постачання електроенергії з Дюнкерка відрізали, але по краях деяких сильно завішених вікон виднілися охрові відблиски свічок і нафтівок. На тому боці дороги солдати грюкали в двері, але о такій порі ніхто не відмикав. Тернеру схотілося описати Нетлу місце, де він хотів би повечеряти. Він прикрашав картину, додаючи скляні двері на балкон — ажурний, з кованого заліза, заплетений старою гліцинією, і грамофон на круглому столі, застеленому зеленою синельною скатертиною, і перський килим на шезлонзі. Що більше він це змальовував, то більше переконувався, що каже правду: це місце десь поруч. Його слова мали вдихнути в уяву життя.