Іен Мак'юен - Ієн Мак'юен. Спокута

Вона йшла у напрямі храму і вже ступила сім чи вісім кроків, уже готова була окликнути близнят, коли кущ, який стояв у неї на заваді,— Брайоні здавалося, що він має бути ближчим до берега,— почав чи то розпливатися, чи то двоїтися, набуваючи форми виделки. Він змінював свою форму в складний спосіб — то витончуючись біля кореня, то виростаючи вертикально на п'ять-шість футів. Вона одразу спинилася б, якби не була так упевнена, що це всього-на-всього кущ, і що вона стала свідком просто гри тіней, мороку й оптичної омани. Ще мить чи дві, ще пара кроків — і вона побачила, що помилилася. Вона зупинилася. Вертикальна маса була постаттю, людиною, яка тепер відступала й почала зникати на темному тлі дерев. Залишені на землі темні плями теж виявилися людиною, яка знову почала змінювати форму, сіла й окликнула її на ім'я.

— Брайоні?

Безпорадний голос належав Лолі, і Брайоні збагнула, що саме ці звуки прийняла за качиний крик — і за одну мить зрозуміла все. Її занудило від огиди та страху. Тепер велика постать знову виникла: огинала галявину, прямуючи до берега, яким дівчинка щойно прийшла. Брайоні розуміла, що має допомогти Лолі, але навіть поворухнутися не могла, спостерігаючи, як та постать швидко долає схил і зникає на шосе. Вона чула кроки невідомця, який уже наближався до будинку. У неї не було жодних сумнівів. Вона могла б його описати. Немає нічого такого, чого вона не могла б описати. Вона стала навколішки поряд з кузиною.

— Лоло! З тобою все гаразд?

Брайоні торкнула її за плече, безуспішно намацуючи руку. Лола сиділа, нахилившись уперед, схрестивши руки на грудях, обіймаючи себе за плечі та трохи похитуючись. Голос був слабкий і спотворений, начебто грудка в горлі не давала словам прорватися назовні. Прокашлявшись, Лола нерозбірливо промовила:

— Пробач, я не хотіла, я не повинна була, пробач...

— Хто це був? — прошепотіла Брайоні й, не встигла Лола відповісти, додала спокійним тоном — таким спокійним, на який була здатна: — Я його бачила. Я його бачила .

Лола мляво й покірно пробелькотіла:

— Так.

Уже вдруге за цей вечір Брайоні відчула до кузини хвилю ніжності. Вони разом стикаються з реальними жахіттями. Вони з кузиною зблизилися. Брайоні стояла навколішках, намагаючись обійняти Лолу та притиснути до себе, але тіло тої було кощаве і непоступливе, згорнуте як мушля. Береговичок. Лола, обіймаючи себе за плечі, похитувалася далі.

— Це ж був він, правда? — спитала Брайоні.

Вона скоріше відчула, аніж побачила кивок кузини — повільний, заглиблений. Можливо, це був просто виснажений віддих.

Минули довжелезні секунди, доки Лола нарешті вимовила тим самим слабким, безпорадним голосом:

— Так. Це був він.

Несподівано Брайоні захотілося, щоб Лола назвала його на ймення. Для доказу злочину, щоб затаврувати його прокльоном жертви, заклясти долю магією називання.

— Лоло,— прошепотіла вона, нездатна заперечувати, що відчуває дивний захват.— Лоло. Хто це був?

Похитування припинилося. На острові запала мертва тиша. Не змінюючи положення, Лола, здається, поворушила плечима, чи то розвівши руками, чи то сіпнувшись, щоб звільнитися від приязних обіймів Брайоні. Вона відвернулася, задивившись у порожнечу понад озером. Може, вона збиралася озватися, збиралася висповідатися, знайшовши вихід своїм почуттям, втіливши їх у слова, повернутися з оціпеніння, відчуваючи водночас і жах, і радість. Відвертаючись, насправді вона не хотіла віддалятися, а хотіла підготуватися до ближчого спілкування, виговоритися, довіритися людині — єдиній, з якою зустрілася так далеко від дому, єдиній, яка заслуговує на довіру. Може, вона вже здалася й розтулила вуста. Але це не мало значення, тому що Брайоні вже втрутилася, і шанс було втрачено. Скільки ж секунд минуло — тридцять? сорок п'ять? — і молодша дівчинка вже не могла стриматися. Все пов'язано. Це її власне відкриття. Це її історія, оповідь, яка твориться тут і зараз, сама пишеться навколо її персони.

— Це ж був Роббі, так?

Маніяк. Вона хотіла вимовити це слово.

Лола не озвалася ні рухом, ні словом.

Брайоні повторила те ж саме, цього разу без сліду питальної інтонації. Це була констатація факту.

— Це був Роббі.

Хоча Лола так і не озвалася навіть порухом, але було помітно, що в ній щось змінилося: шкіра потепліла, у горлі почувся звук сухого ковтання, м'язи судомно напружилися, наче на них натиснули.

Брайоні знову це повторила. Просто.

— Роббі.

З озера почувся сплеск гладкої, округлої рибини — чіткий одинокий звук на фоні тиші: вітер остаточно вщух. Більше не було нічого страшного ні в кронах дерев, ні в гущавині осоки. Нарешті Лола поволі повернулася до Брайоні обличчям.