Іен Мак'юен - Ієн Мак'юен. Спокута

Вона стрімголов помчала по траві, гадаючи, що може так здолати ніч, таранячи шовковисте повітря, стрибаючи на сталевому котку твердого ґрунту під ногами, і темрява лише подвоювала ілюзію нестримності. Брайоні часто уві сні мчала отак, а потім нахилялася вперед, розкинувши руки, ведена лише вірою,— це був єдиний досить складний момент, але вві сні зовсім простий,— легко відштовхувалася від землі й ширяла низько над землею, над живоплотами, над воротами і крівлями, а потім швидко злітала вгору, довго з тріумфом ширяючи під хмарами, над полями, перш ніж знову пірнути вниз. Тепер вона відчувала, що цієї мети можна досягнути лише самим бажанням; усе, що вона долала на бігу, любило її й хотіло дати їй бажане, тож хай це справдиться. А потім, коли це станеться, вона все опише. Хіба творіння не є певним ширянням, доступною формою польоту, фантазії, уяви?

Але є маніяк, який крадеться в непроглядній ночі, його чорне серце сповнене незбагненного зла — одного разу вона вже поламала його наміри, тому їй слід лишатися на землі, щоб описати його теж. Спочатку їй треба захистити від нього сестру, а потім знайти способи гладко це викласти на папері. Брайоні вповільнила темп, роздумуючи, як цей маніяк її ненавидить за те, що вона завадила його намірам у бібліотеці. І хай який жах вона відчувала, але був й інший момент у дозріванні, становленні особистості, причому важливіший: вона викликала ненависть до себе у дорослого! Діти ненавидять щедро, примхливо. Навряд чи це почуття щось важить. Але стати об'єктом ненависті з боку дорослого означає врочисте входження до нового світу. Це поступ. Можливо, маніяк повернувся й пантрує на неї з бажанням убити — там, за стайнею. Але вона силкувалася придушити в собі страх. Брайоні ж витримала його погляд там, у бібліотеці, тоді як сестра прослизнула повз неї, не виявивши жодних знаків подяки за звільнення. Ні, не йшлося про слова подяки — Брайоні усвідомлювала це,— не йшлося про нагороди. Питання самовідданої любові не потребує слів, і вона все одно хоче захистити Сесилію, навіть якщо та не визнає, що зобов'язана Брайоні. І Брайоні не слід боятися Роббі: набагато краще зробити його об'єктом ненависті й огиди. Родина Таллісів зробила для нього стільки приємних дрібниць: він фактично виріс у них удома, і сім'я оплачувала його незліченні поїздки до Франції, і його навчання в середній школі, і форму, і підручники, а потім ще й курс у Кембриджі,— а він оддячив тим, що написав її сестрі це мерзенне слово, і неймовірно зловживав гостинністю патронів, і застосував силу проти Сесилії, а потім ще й нахабно розсівся за столом, удаючи, ніби нічого не сталося. Ошуканець о, як Брайоні була одержима жагою викрити його! Справжнє життя, яке вона тепер почала, випробовує її цим лиходієм, під машкарою старого друга родини з дужими незграбними кінцівками й обвітреним дружнім обличчям — друга, який носив її на спині, навчав плавати у річці, тримаючи на руках проти течії. Ну, так і має бути: правда завжди дивна й оманлива, за неї треба боротися, щодня йти проти течії. Якраз на таке ніхто й не очікує — певна річ, злочинців не виставляють до ганебного стовпа й не викривають їх монологами, злочинці не ходять у чорних плащах, з бридким виразом на фізіономіях. На тому боці будинку, за декілька кроків од Брайоні, лишилися Леон і Сесилія. Певно, зараз Сесилія розповідає братові про напад. Якщо вона розповість, він пригорне її за плечі. І вони всі разом, діти роду Таллісів, викинуть за поріг це бидло, цю тварюку, спокійно викреслять чудовисько зі свого життя. Їм доведеться протистояти батькові, відраджуючи й переконуючи його, а потім утішати його, розлюченого й розчарованого. Адже його протеже виявився маніяком! Лолине слово зігнало порох з інших слів: самець, стеряний, скажений, сокира, зґвалтування, звинувачення,— і підтвердило діагноз.

Брайоні обігнула стайню й зупинилася перед арочним входом, де була вежа з годинником. Погукала близнят, а у відповідь почула тільки шум, стукіт копит і удар тяжкого тіла, яке притискалося до стійла. Вона була рада, що ніколи надміру не захоплювалася кіньми чи поні, бо зараз точно б знехтувала ними. Вона не ступила ні кроку до тварин, хоча вони відчули її присутність. У їхніх очах вона була генієм, божеством, що наблизилося до їхнього світу, й вони прагнули привернути увагу деміурга. Але вона розвернулася й попрямувала далі до басейна. Їй було цікаво: чи не суперечить відповідальність за будь-яку живу істоту — навіть коня чи собаку — такій несамовитій, дикій, духовній, розумово заглибленій виправі, як письменницький фах. Захищати когось, турбуватися за когось, проникатися чужими помислами, які огортають творчу свідомість, займати ключову роль, керувати чужою долею — навряд чи це вияв свободи думки. Мабуть, Брайоні могла б стати одною з тих жінок (що викликають чи то жалість, чи то заздрість), які вирішили не мати дітей. Вона пішла цегляною стежинкою, що огинала стайню. Як і земля, запорошена піском цегла випромінювала накопичену за день спеку. Брайоні відчувала цей жар, від щік до оголених кісточок. Кваплячись виборсатися з мороку бамбукового тунелю, вона оступилася і впала на заспокійливу геометричну мозаїку бруківки.