Іен Мак'юен - Ієн Мак'юен. Спокута

— Переозброєння,— з розумінням вимовила вона.

— Боюся, що так.

— Знаєш, усі проти.

— Не в цьому кабінеті,— хмикнув він.

— Але щодо мене — так.

— Гаразд, моя люба. Сподіваюсь одного дня тебе переконати.

— А я — тебе.

Відбувся взаємообмін знаками прихильності, як у близьких знайомих, яким затишно разом. Як зазвичай, чоловік розпитав Емілі, як минув день. Вона розповіла йому про надзвичайну спеку, і зрив п'єси Брайоні, і приїзд Леона з другом, про якого сказала: «Він — у твоєму таборі. Але він воліє якнайбільше солдатів, щоб продавати уряду свій шоколад».

— Знаю. Кавалки завбільшки з орало у фользі.

Вона описала вечерю й дикий погляд Роббі за столом.

— Нам справді треба платити за його навчання в медичному коледжі?

— Звісно, так. Це сміливий крок. Типово для нього. Знаю: він далеко піде.

Потім Емілі розповіла, що вечеря скінчилася запискою від близнюків і пошуковими загонами, які пішли прочісувати місцевість.

— Маленькі пройдисвіти. І де вони швендяли?

— Я не знаю. Досі чекаю.

На дроті запала тиша, вряди-годи порушувана механічним натисканням. Коли високопосадовець нарешті заговорив, то було видно, що він уже прийняв рішення. Назвав дружину на ім'я, а це був рідкісний випадок, що свідчив про всю його серйозність.

— Зараз я покладу слухавку, Емілі, бо дзвонитиму в поліцію.

— Що — річка горить? Доки вони приїдуть...

— Якщо почуєш якісь новини, негайно дай мені знати.

— Стривай...

Вона озирнулася на звук. У центральні двері зайшов Леон. Позаду до нього — Сесилія, в чийому погляді застиг німий подив. Потім з'явилася Брайоні, обіймаючи за плечі кузину. Лолине обличчя було таким біле і тверде, схоже на глиняну маску, що Емілі, ще не розрізнивши здалеку виразу, усвідомила: сталося найстрашніше. Де близнюки?

Леон перетнув хол, наближаючись до матері, простягаючи руку до телефону. На брючних манжетах застиг бруд. Бруд — у таку суху погоду. Леон засапався від напруги, а вимащене пасмо злиплого волосся косо впало йому на обличчя, коли він вихопив слухавку в Емілі й повернувся спиною.

— Це ти, тату? Так. Чуєш, я думаю, тобі краще приїхати. Ні, не те, а сталося ще гірше. Ні, ні, я не можу зараз сказати. Якщо можеш — сьогодні. У будь-якому разі, доведеться туди подзвонити. Найкраще, якщо це зробиш ти.

Емілі схопилася за серце та зробила кілька кроків до Сесилії з дівчатами. Леон понизив голос і швидко забурмотів у слухавку. Емілі не могла почути ні слова, та й не хотіла. Вона воліла б ретируватися на другий поверх, до своєї кімнати, проте Леон скінчив розмову, голосно жбурнув слухавку — так, що вона аж брязнула,— й обернувся до матері. Погляд у нього був напружений і тяжкий, і вона спитала себе, чи це не вираз гніву. Леон намагався глибоко вдихнути й розтягнув губи, вишкірившись у дивовижній гримасі.

— Ми підемо до вітальні,— сказав він,— де можна сісти.

Емілі збагнула сенс його слів. Зараз він їй не скаже, бо не хоче, щоб вона повалилася на кахлі й розтрощила череп. Вона невідступно дивилася на нього, але не рухалася.

— Ходімо, Емілі,— сказав він.

Їй на плече лягла гаряча й важка синова рука, і крізь шовк Емілі відчувала, як спітніли Леонові пальці. Безпорадна, вона дозволила завести себе до вітальні, увесь жах увібгавши в одну думку: він хоче, щоб вона сіла, перш ніж повідомить, що сталося.

Уже за півгодини Брайоні скоїла злочин. Усвідомлюючи, що опинилася в безкраїй ночі сам-на-сам з маніяком, вона спочатку трималася ближче до будинку і пригиналася під підвіконнями, минаючи освітлені шибки. Вона знала, що він піде центральною стежкою, бо туди попрямувала сестра з Леоном. Коли Брайоні здалося, що вона врешті в безпеці, далеко від маніяка, вона відчайдушно обігнула будинок, зробивши великий гак, тримаючись ближче до стайні й басейна. У цьому був сенс, як їй здавалося, бо можна було побачити, чи не там раптом заховалися близнюки-дурники — чи не бавляться вони з кіньми, чи не плавають долілиць бездиханними трупами, які не розрізнити. Вона думала над тим, як може все це описати: як вони погойдуються на легких осяяних хвилях, як плаває їхнє волосся, наче вусики, як коливаються брижі одягу — два тіла м'яко стикаються і відштовхуються. Сухе нічне повітря ковзало під тканину її сукні, торкаючись шкіри, і Брайоні почувалася в темряві гладкою та гнучкою. Не існує нічого такого, чого вона не могла б описати: маніяк, який чигає на жертву, тихо підкрадається, зиґзаґами рухаючись уздовж дороги, тримаючись окрай, намагаючись приховати своє наближення. Але з Сесилією був брат, і це створило додаткові труднощі. Брайоні могла б описати соковите повітря, і траву, від якої парує солодкий дух худоби, і випалену землю, яка досі тримає жар полуденної спеки й видихає мінеральні пахощі глини, і вітерець, який приносить з озера аромати зелені та срібла.