Іен Мак'юен - Ієн Мак'юен. Спокута

Та й узагалі — на що чекати від сільського констебля? Він скаже, що хлопчаки є хлопчаки, і доки підніме з ліжок пошукову групу з півдюжини тутешніх чоловіків, мине точно година, і близнюки самі повернуться, налякані безкраїм світом нічної пори. Насправді вона думала не про хлопчиків, а їхню матір — свою сестру,— точніше, її втілення в стрункій фігурці Лоли. Коли Емілі підводилася з-за столу, щоб заспокоїти дівчинку, то була здивована почуттям образи, яке раптом виникло в душі. І що більше вона відчувала це, то більше хвилювалася за Лолу, намагаючись приховати негарне почуття. Подряпини у тої на обличчі, як і синці та садна на руках, шокували, певна річ, враховуючи, що їх заподіяли маленькі хлопчики. Але Емілі мучив старий антагонізм. Це свою сестру Герміону вона заспокоювала — Герміону, яка завжди відволікала всю увагу на себе, маленька лицедійка, лицемірка, яку Емілі пригортала до грудей. Як і раніше, що більше кипіла Емілі, то більше піклувалася. І коли бідненька Брайоні знайшла того листа від хлоп'ят, то саме цей антагонізм став причиною, чому Емілі повелася незвично різко й розлютилася на доньку. Яка несправедливість! Але перспектива того, що її дочка — молодша — зараз розпечатає конверт і, доводячи всіх до ще більшої напруги, почне повільно читати цю новину вголос, ставлячи себе в центр драми, викликала старі спогади та дріб'язкові думки.

Усе дитинство Герміона сюсюкала й викаблучувалася, вихваляючись за кожної нагоди й не думаючи при цьому — як вважала її похмура, мовчазна старша сестра,— який при цьому має сміховинний і жалюгідний вигляд. Але поряд завжди були дорослі, які заохочували це безжальне виставляння напоказ. І навіть коли стався надзвичайний випадок: одинадцятирічна Емілі шокувала цілу кімнату гостей, наскочивши на скляні двері, розбивши шибку й порізавши руку так сильно, що кривавий фонтан лишив шарлаховий букет на білій мусліновій сукні Емілі, яка виявилася поруч,— у центрі уваги знову постала дев'ятирічна Герміона, яка перебрала увагу на себе, з криком забившись у нападі. І доки занедбана, покинута Емілі лежала на підлозі, у тіні від канапи, а дядько-медик як справжній експерт накладав племінниці на руку джгут, ціла дюжина родичів зі шкури пнулася, наввипередки втішаючи Герміону. От і зараз — вона у Парижі, розважається з коханцем, який працює на радіо, доки Емілі дбає про її дітей. Plus fa change [27] Повністю французьке прислів'я звучить як: «Plus çа change, plus cest la meme chose» — скільки не міняй, усе одно буде те ж саме. у як сказав би констебль поліції Вокінз.

І Лола, і її матінка — обоє рябоє. Щойно листа прочитали, як Лола перетягнула увагу від братів-утікачів на себе, удавши драматичну героїню. «Мамуся точно мене вб'є». Але ж вона успадкувала дух тої мамусі. Коли близнят повернуть, то це ще не відомо, чи знайдуть Лолу. Дотримуючись залізного правила самозакоханості, вона ще довго ховатиметься в пітьмі, розігруючи нещасну і відчуваючи полегшення від перегравання такої ролі — адже вся увага буде на неї. Ще вдень, безсило лежачи на кушетці, Емілі здогадалася, що Лола бажає зірвати виставу Брайоні — й підозра підтвердилася, коли мати побачила роздерту по діагоналі афішу на мольберті. І, як Емілі й передбачала, засмучена Брайоні вибігла кудись надвір, і її неможливо було знайти. Як Лола схожа на Герміону — сама лишилася безкарною, а інші через неї постраждали.

Емілі нерішуче стояла в холі, бажаючи усамітнення, й напружено вслухалася в тишу, відчуваючи (зізнаймося собі чесно) полегшення від того, що не чує жодного звуку. Утеча хлопчиків — це багато галасу з нічого: це Герміона нав'язує їй своє життя. Немає причини турбуватися за близнят. Навряд чи вони підуть до річки. Звісно, вони утомляться й повернуться додому. Емілі оточували товсті мури тиші, що аж дзвеніла у вухах, то здіймаючись, то падаючи, підкорюючись власному ритму. Емілі підняла руку з телефону й помасирувала собі чоло: ні сліду звіра-мігрені, слава Богу,— і попрямувала до вітальні. Ще одна причина, з якої не варто турбувати констебля поліції Вокінза, це те, що невдовзі зателефонує Джек з вибаченнями. Дзвінок від оператора міністерства: почується гугнявий голос молодика, а потім нарешті озветься її чоловік, який сидить за столом у величезній лункій залі з кесонним склепінням. Те, що він працює допізна, вона не сумнівається, але й знає, що він не ночує у себе в клубі, і йому відомо, що вона це знає. Але не було про що говорити. Точніше, сказати було багато чого. Вони були схожі одне на одного страхом перед конфліктами, і чоловікові регулярні вечірні дзвінки, хай вона й не вірила їм, були розрадою для обох. Якщо цей обман і був лицемірством, то Емілі довелося визнати, що й вона з цього користається. У неї є всього подостатком: дім, парк, передусім — діти,— і вона збирається зберегти все це шляхом миру з Джеком. Вона сумує не стільки за ним самим, скільки за його голосом по телефону. Навіть якщо він постійно її обманює, навіть якщо навряд чи й кохає — він дуже уважний до неї: йому доводиться дбати про це, щоб так довго і так майстерно фабрикувати виправдання. Його обман є даниною важливості їхнього шлюбу.