Іен Мак'юен - Ієн Мак'юен. Спокута

Вони не рухалися, може, півхвилини. Щоб триматися довше, треба було тантричної майстерності. Вони почали кохатися, притулившись до книжкових полиць, які рипіли в такт рухам. У такі моменти багато хто фантазує, що перебуває у далекому місці на височині. Роббі уявляв, що прогулюється на гладкій округлій кичері, підвішеній між двома високими шпилями. Його охопив неквапний дослідницький настрій, і час плинув, а Роббі хотів підійти до краю скелястого урвища й зазирнути з майже прямовисного бескеття вниз, куди сам невдовзі кинеться. Було спокусливо зараз кинутись у вільний простір, але Роббі був мудрий, досвідчений і тому відходив геть і чекав. Було нелегко — його тягнуло назад, і доводилось опиратися. Поки він не думав про край, то не наближався до нього, і спокуси не було. Він змушував себе пригадувати найнудніше, що знав: чистильника чобіт, бланк заяви, мокрий рушник на підлозі у себе в кімнаті. Перевернуту накривку бака, де на дюйм застоялася дощова вода, і обідок від чайної чашки на палітурці його примірника віршів Гаусмена. Цю інвентаризацію коштовностей урвав голос Сесилії. Вона кликала його, запрошуючи, шепочучи на вухо. Саме так. Вони стрибнуть разом. Зараз він був з нею, вдивляючись у прірву, й обоє побачили, як гора осипається, ринучи у пелену хмар. Рука в руці — вони падали. Але Сесилія повторювала одне і те ж знов і знов, шепочучи йому на вухо, і цього разу він почув її ясно.

«Хтось зайшов».

Він розплющив очі. Це була бібліотека — у будинку, у повній тиші. Роббі був убраний у свій найкращий костюм. Так, усе це повернулося йому до тями досить легко. Він вивернувся, щоб глянути через плече, і, ніби пробуджуючись від сну, побачив лише тьмяно освітлений робочий стіл — там, де й раніше. З кутка, де вони стояли, дверей не було видно. І жодного звуку, нічого. Сесилія помилилася; Роббі відчайдушно мріяв, щоб це так і було, щоб вона помилилися,— і справді так і було. Він повернувся до неї й уже хотів це сказати, коли вона ще дужче стиснула йому руку, і він знову озирнувся. До них повільно прямувала Брайоні, зупинилася біля письмового столу — і побачила їх. Вона стояла, по-дурному застигши, уп'явшись у них очима, безвладно опустивши руки, наче стрілок з револьвера у коміксі-вестерні. За цю коротку мить Роббі збагнув, що досі ще ні до кого не відчував ненависті. Це було чисте почуття, як і любов, але безпристрасне і холодно-раціональне. Тут не було нічого особистого, бо він зненавидів би кожного, хто зайшов. У вітальні чи на терасі вже готувалися до напоїв, і Брайоні належало бути там, з матір'ю і братом, якого вона обожнювала, і з маленькими кузенами. У неї не було жодних причин заходити до бібліотеки, окрім як бажання знайти тут Роббі і позбавити того, на що він має право. Він ясно уявив, як це сталося: вона розпечатала конверт, бо лист привернув її увагу,— прочитане викликало у неї огиду, і вона з незрозумілих причин відчула себе зрадженою. Вона шукала свою сестру — безперечно, з бадьорими намірами оборонити її або підтримати, і почула шум за зачиненими дверима бібліотеки. Керована своїм невіглаством, дурними фантазіями й дівочою цнотою, вона явилася сюди, щоб перешкодити. Але навряд чи їй доведеться це робити: Роббі й Сесилія самі вже відсунулись одне від одного й тепер непомітно поправляли на собі одяг. Усе було скінчено.

Тарілки для головних страв, звісно, уже прибрали, і Бетті повернулася з хлібним пудингом. Роббі спитав себе: чи це йому здається, чи вона свідомо поклала дорослим удвічі більшу порцію, аніж дітям? Леон відкоркував третю пляшку «Барзака» й розливав. Він зняв піджак, таким чином дозволивши іншим двом чоловікам зробити те ж саме. У шибки м'яко билися комахи. Місіс Талліс притиснула до обличчя серветку й ніжно дивилася на близнюків. П'єро щось шепотів на вухо Джексону.

— Жодних секретів за обіднім столом, хлопчики. Ми всі воліли б вас почути, якщо ви не заперечуєте.

Джексон, делегований дати відповідь, проковтнув грудку в горлі. Його брат дивився собі на коліна.

— Ми хотіли б вийти, тітонько Емілі. Будь ласка, можна піти до туалету?

— Авжеж. Тільки треба казати «дозвольте», а не «можна». І немає потреби докладно описувати таку специфічну мету.

Близнята зіслизнули зі стільців. Коли діти наближалися до виходу, раптом заверещала Брайоні, указуючи на них.

— Мої шкарпетки! Вони наділи мої шкарпетки в полуничку!

Хлопці зупинилися, озирнулися та присоромлено звели очі з-під ніг на свою тітку. Брайоні припіднялася. Роббі збагнув, що в ній вирують шалені емоції, шукаючи виходу.