Іен Мак'юен - Ієн Мак'юен. Спокута

Брайоні вловила незвичний тон у материному голосі й мовчки обійшла стіл, тримаючи конверт. Емілі відступила на крок од Лоли, витягуючи розлінований клаптик паперу. Поки вона читала вголос, Роббі й Сесилія теж змогли прочитати лист:

Ми збіраємося втекти тому то Лола і Бетті нас тироризують і ми хочимо додому . Простіть ми взяли трохи хрукти І неси не було.

Кожний з хлопців підписав своє ім'я кучерявими розчерками.

Потому як Емілі озвучила послання, запала тиша. Лола встала і ступила кілька кроків до вікна, потім передумала і повернулася в кінець столу. Вона водила поглядом, неуважно похитуючи головою, і мурмотіла знов і знов:

— О чорт, о чорт...

Маршалл підійшов і накрив її руку своєю.

— Та все буде гаразд. Ми розіб'ємося на групи і знайдемо їх — і оком не моргнеш.

— Абсолютно,— підтвердив Леон.— Минуло ж усього кілька хвилин.

Але Лола його не слухала і, здається, була в іншому світі. Ступивши до дверей, вона промовила:

— Мамуся мене вб'є.

Коли Леон спробував торкнутися її плеча, вона скинула його руку та зникла у дверях. Усі почули, як вона біжить через хол.

— Сі,— обернувся Леон до сестри,— ми з тобою підемо разом.

— Місяць не світить,— сказав Маршалл.— Надворі темно.

Група попрямувала до дверей, і Емілі мовила:

— Хтось має чекати вдома — хай це буду я.

— У льосі є ліхтарі,— сказала Сесилія.

— Думаю,— звернувся Леон до матері,— слід подзвонити констеблю.

Роббі останні вийшов з їдальні й останнім, як йому подумалося, пристосувався до нової ситуації. Його першою реакцією, яка не стерлася й тоді, коли він ступив у прохолодний коридор, була думка, що його одурено. Він не міг повірити, що близнятам загрожує небезпека. Їх налякають корови — і діти повернуться додому. Безмежна ніч просто неба, темні дерева, гостинні тіні, прохолодна свіжоскошена трава — все це було створено в його уяві тільки як затишок для нього і для Сесилії. Він чекав на нагоду скористатися цим. Завтра (та й будь-коли, якщо не зараз) усе буде інакше, не так. Але зненацька будинок вивергнув свої надра у ніч, і тепер над усім панувала напівкомічна сімейна криза. Вони будуть надворі кілька годин, волаючи «агов» і розмахуючи смолоскипами, близнюків урешті-решт знайдуть, зморених і замурзаних, Лола заспокоїться, і за деякий час після взаємних вітань вечір скінчиться. За кілька днів чи навіть годин усе це сприйматиметься як кумедний спогад, що переказуватимуть на родинних святкових зборах: близнята тікали у ніч.

Коли Роббі дійшов до парадних дверей, пошукові групи вже розосередилися. Сесилія вже взяла брата під руку, і коли обоє вирушали, вона озирнулась і побачила Роббі, який стояв у ліхтарному світлі. Вона знизала плечима — мовляв, тут ми нічого не вдіємо. Він не встиг подати у відповідь любовний знак — вона відвернулася, і вони з Леоном попрямували далі, гукаючи хлоп'ят на ім'я. Маршалл ішов ще далі попереду, торуючи собі шлях по основній дорозі, й було видно лише смолоскип, який він тримав. Лоли й близько не було. Брайоні пішла за ріг будинку. Аякже, вона не хоче бути в товаристві Роббі, й це було певним полегшенням, бо він уже вирішив: якщо він не може піти разом з Сесилією, лише з нею, тоді, як і Брайоні, вирушить на пошуки сам-один. Це рішення, як потім він багато разів визнавав, змінило його життя.

Хай який елегантний вигляд колись мав будинок в адамовому стилі, хай як гарно вивищувався над парком, але його мури були не такі міцні, як у баронського особняка, що замінив ту будівлю, і в його кімнатах ніколи не царювали таке невблаганне мовчання, така моторошна тиша, які іноді огортали маєток Таллісів. Емілі, замкнувши двері й перетинаючи коридор, відчула цей тягар зараз, коли групи вирядилися на пошуки. Вона вирішила, що Бетті з помічницями досі доїдають десерт на кухні та не знають, що їдальня збезлюділа. Сюди не долітало ні звуку. Стіни, панелі, важкі модерні кріплення, колосальні залізні підставки для дров, величезний камін, складений з нового світлого каміння — все це повертало до старовинної доби, до минулих століть, до пори самотніх замків у безлюдних лісах. Прагненням її свекра було, як здогадувалась Емілі, створити атмосферу поважності й сімейних традицій. Той, хто все життя виробляв залізні засуви й замки, розумів, що таке приватність. Будинок був цілком ізольований від зовнішнього шуму, і навіть звичайні звуки приглушувалися, а інколи взагалі розчинялися.

Емілі зітхнула, остаточно простившись зі сподіваним спокоєм, якого так бажала, потім знову зітхнула. Вона стояла біля телефонного апарата, який містився на півкруглому кутому столі, біля дверей до бібліотеки, і рука лежала на важелі. Перш ніж звернутися до констебля поліції Вокінза, доведеться поговорити з його дружиною, балакучою жінкою, в якої язик без кісток і яка любить потеревенити про яйця й пов'язані з цим питання: про ціни на курячий корм, про лисиць, про ненадійність сучасних паперових пакетів. Її чоловік аж ніяк не викликав пошани, належної полісмену. Занадто щирий до і простий, у своїй щільно застебнутій формі, він говорив з кожним на стерті теми, які йому особисто здавалися вистражданою мудрістю віків: ніколи не дощить просто так, зате періщить як з бочки; дурна голова ногам спокою не дає — усе це диявол винен; паршива вівця цілу отару спаскудить. У селі ходив поголос, що він, коли ще не пішов у поліцію й не відростив вуса, був профспілковим діячем. Його бачили давно, ще під час загального страйку: майбутній констебль роздавав брошурки у поїзді.