Іен Мак'юен - Ієн Мак'юен. Спокута

Несправедливо покривджена дитина, несправедливо покривджена дружина. Але Емілі була не така нещасна, як здавалося. Перша роль підготувала її до інших. Вона зупинилася біля дверей вітальні й помітила, що келихи з рештками шоколадного коктейлю ще не прибрані й що двері до саду досі прочинені. Тепер найлегший, ледь помітний подув вітру ворушив осоку, яка стояла у вазі перед коминком. Два чи три здоровезні метелики кружляли над лампою, поставленою на клавесині. Чи зіграє вона на ньому ще раз бодай колись? Нічні створіння тягнулися до світла, де їх так легко пожеруть інші істоти, і це була одна з таємниць, яка надавала Емілі скромне задоволення. Вона воліла б не мати пояснень цьому явищу. На одній офіційній вечері якийсь професор якихось наук, бажаючи завести світську бесіду, указав Емілі на кількох комах, які описували кола над канделябром. Він сказав, що ці створіння притягує ще більша й глибша уявна темрява поза світлом. Хоча їх можуть з'їсти, вони коряться інстинкту, який змушує їх шукати ще темніше місце на протилежному боці світла — а в цьому випадку це ілюзія. Це прозвучало для неї як софістика, це пояснення ніяк не задовольняло. Як може хтось бодай припускати, що здатний пізнати світ очима комахи? Не в усього є причина, й удавати, ніби можна втрутитися в світову механіку, марно і навіть небезпечно. Деякі речі існують просто так.

Емілі не бажала знати, чому Джек стільки ночей проводить у Лондоні. Точніше, вона не бажала, щоб їй про це розповіли. Вона не бажала знати докладно і про ту роботу, яка допізна затримує його у міністерстві. Кілька місяців тому, по Різдві, вона пішла до бібліотеки, щоб розбудити чоловіка від пообіднього сну, й побачила на робочому столі розгорнуту теку. Зазирнути туди її примусив тільки стриманий родинний інтерес, бо Емілі не надто цікавилася цивільним урядуванням. На одній сторінці вона побачила перелік рубрик: валютний контроль, нормування, масова евакуація населення з великих міст, праця для військовозобов'язаних. На титульному аркуші була приписка від руки. Низка арифметичних розрахунків перемежовувала абзаци тексту. Це був почерк Джека — прямий, брунатним чорнилом,— і в розрахунках було позначено, що за множник вважається число п'ятдесят. На кожну тонну вибухівки — припустімо, п'ятдесят жертв. Припустімо, 100 000 тонн бомб, скинутих за два тижні. Результат: п'ять мільйонів жертв. Емілі ще не встигла його розбудити, і його тихі, свистячі видихи-рулади змішувалися з зимовим пташиним цвіріньканням десь за моріжком. Водяве сонячне світло струмками лилося на книжкові корінці, і скрізь пахло теплим пилом. Емілі підійшла до вікна й визирнула крізь шибку, намагаючись розрізнити в голому дубовому гіллі пташку: та проступала чорною плямою на подертому сіро-блакитному тлі неба. Емілі знала, що є така форма як бюрократичне прогнозування. І слід розробляти заходи, яких повинні дотримуватися адміністратори, щоб уберегтися від усіх непередбачених випадковостей. Але ці величезні цифри були, певно, формою самозвеличення: це нерозсудливість, яка межу зі зневагою, з безвідповідальністю. Джек, опора родини, був гарантом спокою, і йому слід бути далекоглядним. А це все дурощі. Коли Емілі збудила його, він крекнув і рвучко нахилився згорнути теку, а потім роздумав і, лишаючись на тому ж місці, притягнув її руку собі до вуст і поцілував — сухим цілунком.

Емілі вирішила не зачиняти скляних дверей і присіла на край честерфілдського дивана. Вона не стільки на щось упевнено очікувала, скільки відчувала. Ніхто з її знайомих не міг стільки часу триматися нерухомо, навіть з книжкою на колінах, неспішно простуючи лабіринтом думок, ніби досліджуючи новий сад. Емілі навчилася такого терпіння за довгі роки в очікуванні на напади мігрені. Роздратованість, гризьке хвилювання, зосередженість, читання, споглядання, бажання — усього цього слід уникати шляхом повільних асоціацій, доки хвилини осідають, як сніг, і навколо згущується тиша. Сидячи отак зараз, вона відчувала, як нічний вітерець шарпає поділ її сукні, торкаючись гомілок. Її дитинство поставало так відчутно, як цей шовковий дотик: смак, звук, запах — усе змішувалося воєдино, створюючи щось більше, аніж просто настрій. Тут, у кімнаті, Емілі була сама — засмучена, заглиблена у споглядання десятирічна дівчинка, ще тихіша, ніж Брайоні,— яку дивував порожній тягар часу і яка дивувалася, що дев'ятнадцяте століття добігає кінця. Як це було схоже на неї — отак сидіти у кімнаті, як зараз, «не втручаючись ні у що». Цей привид викликаний не Лолою, яка наслідує Герміону, а зниклими невідомо куди близнюками. Це було повільне повернення до свого самотнього царства, що свідчило про те, що дитинство Брайоні завершується. Це знову мучило Емілі. Брайоні була її останньою дитиною, і тепер нічого не стоїть між Емілі й могилою, нічого більше нема такого стихійно важливого або приємного, як піклування про дитину. Вона не дурна. Вона усвідомлює, що це жалість до себе, ця солодка експансивність — думки про власну смерть: Брайоні, звісно, як і сестра, поїде навчатися в коледж у Ґіртоні, а вона, Емілі, ставатиме дедалі немічнішою, зі скутими кінцівками, вона ставатиме дедалі більшим тягарем для всіх; вік і втома повернуть їй Джека, і нічого не доведеться казати — та й не варто. І саме тому тут з'явився привид її дитинства, щоб нагадати Емілі про обмежене існування. Як швидко скінчилась її історія! Не порожня, але занадто стрімка. Невпинна.