Іен Мак'юен - Ієн Мак'юен. Спокута

«Це не той лист, який я хотів передати».

«Ні».

«Я вклав у конверт не ту записку».

«Так».

Він нічого не міг уловити в цих скупих відповідях і досі не міг як слід роздивитися вираз її обличчя. Вона вийшла зі світляного кружала, до стелажів. Він ступив далі до кімнати — не зовсім близько до Сесилії, але й не бажаючи випускати її з поля зору. Вона могла би прогнати його ще біля входу, а тепер є шанс усе пояснити, доки він не пішов.

Вона сказала: «Брайоні її прочитала».

«О Боже. Мені так шкода».

Він мало не почав розповідати їй у такий момент про свої почуття, про нетерпіння, про те, як читав «Коханця леді Чаттерлі» видавництва «Оріолі» — книжку, куплену з-під поли в Сохо. Але цей новий поворот — втручання невинної дитини — перетворював його помилку на непростимий злочин. Було б несерйозно вести далі. Він міг лише повторювати пошепки: «Мені так шкода...»

Він рухався далі, а куток, де було зовсім темно. Хоча йому здавалося, що Сесилія відсахується од нього, усе одно ступив кілька кроків ближче.

«Яка ж це була дурниця. Навіть не гадав, що ти це побачиш. І будь-хто».

Вона досі відступала. Уперлася ліктем у полицю, і здавалося, що він ковзає між книгами й ніби ховається десь у глибині. Роббі почув м'який, здавлено-вологий звук, наче Сесилія намагається щось сказати, але язик присох до піднебіння. Однак вона нічого не сказала. Тоді йому спало на думку, що вона не відступає, але заводить його подалі у сутемряву. З тої миті як він натиснув на дзвінок, йому нема чого втрачати. І він поволі рушив до неї, а вона все відступала, доки не опинилася в кутку, де завмерла та споглядала його наближення. Він теж зупинився за чотири фути від неї. Він уже стояв досить близько, і було досить світла, щоб побачити: вона заплакана й намагається щось промовити. Зараз це було неможливо, і вона похитала головою на знак того, що йому треба зачекати. Вона відвернулася, витерла носа й рота і причавила пучками кутики очей.

Потім опанувала себе й сказала: «Тижнями це відчувала...» Її горло стискалося, і довелося зробити паузу. На мить Роббі мовби здогадався, що вона мала на увазі, але він відштовхнув цю думку. Сесилія глибоко зітхнула, а потім повела далі більш задумливо: «...може, місяцями. Я не знаю. Але сьогодні... весь день дивний. Маю на увазі — я все бачила дивно, наче вперше. Усе мало інакший вигляд — дуже чіткий, дуже реальний. Навіть мої руки мали інакший вигляд. І водночас мані здавалося, що я спостерігаю події збоку, нібито все це відбулося давним-давно. І цілий день я скаженіла, до сказу злилася на тебе — і на себе. Я гадала, що більшого щастя годі й бажати — ніколи більше не бачити тебе, не говорити з тобою. Гадала: якби ти поїхав до медичного коледжу, я була б щаслива. Так злилася на тебе. Певно, це був такий спосіб не думати про це. Досить зручний...»

Вона розсміялася, коротко і здавлено.

Він спитав: «Це?»

Доти весь час її очі були опущені. Заговоривши, вона подивилася на нього. Він бачив тільки мерехтіння білків її очей.

«Ти зрозумів раніше за мене. Щось сталося, так? А ти зрозумів раніше за мене. Наближається щось таке велике, а ти навіть не помічаєш. Навіть зараз я не певна, що помічаю. Але знаю, що воно є».

Вона опустила очі, а він чекав.

«Я знаю, що воно є, бо це примушує мене поводитися сміховинно. І тебе, звісно... Але сьогодні вранці сталося таке... я ніколи раніше такого не робила. А потім я так злилася! Та я вже тоді, як це робила, злилася. Сказала собі, що дала тобі до рук зброю, яку ти використаєш проти мене. А потім, сьогодні ввечері, коли я почала усвідомлювати... ну, як я могла настільки себе не знати? І поводитися так безглуздо? — вона здригнулася від неприємної думки.— Ти знаєш, про що я. Скажи сам». Вона боялася, що не почує нічого спільного зі своїми думками, що всі її припущення були хибними і що своїми словами вона ще більше віддалилась од нього, тож він вирішить, що вона дурна.

Він ще наблизився. «Так. Я точно це знаю. Але чому ти плачеш? Ще є якась причина?»

Він гадав, що зараз вона виголосить промову про непоборні перешкоди, що в його уявленні було пов'язано з кимсь , але вона не зрозуміла його питання. Вона не знала, що відповісти, а просто з нерозумінням дивилася на нього. Чому вона плакала? А як вона могла йому пояснити, коли в душі вирує стільки емоцій, коли стільки емоцій просто поглинає її? Він, у свою чергу, розумів, що його питання було безжальне, недоречне, і сушив голову, який би винайти спосіб, щоб викласти свої думки прямо. У подиві обоє не відводили очей одне від одного, не в змозі говорити, відчуваючи: між ними виникло щось тоненьке, що може вислизнути. Те, що вони змалечку були старі друзі, тепер стало бар'єром між ними — вони були збентежені перед собою колишніми. В останні роки їхня дружба стала більш невизначеною, навіть скутою, але досі існувала стара звичка, і треба було розбити зараз її для того, щоб стати незнайомцями в інтимній близькості, але тут бракувало ясності мети — а ця ясність їх тимчасово і полишила. Цієї миті здавалося, що слова не зарадять.