Іен Мак'юен - Ієн Мак'юен. Спокута

— Зі мною нудно,— сказала нарешті Брайоні,— але я сьогодні не зробила нічого неправильного.

Він недооцінив її. Акцентоване слово явно призначалося тільки для нього та для сестри.

Джексон, якого було видно за її ліктем, перебив:

— О, звісно, ти зробила. Ти не захотіла ставити п'єсу. А ми так хотіли грати,— Хлопчик подивився на всіх за столом; зелені оченята аж горіли від образи.— А ти казала, що хочеш, щоб ми грали.

— Так,— закивав його брат.— Ти хотіла, щоб ми в ній грали.

Ніхто й не уявляв, наскільки вони були розчаровані.

— Ну от, бачите,— сказав Леон.— Брайоні вирішила це зопалу. Якби день був прохолоднішим, ми сиділи б зараз у бібліотеці та дивилися театральну виставу.

Це нешкідливе дурне базікання краще, ніж мовчання, допомогло Роббі сховатися за машкарою вдаваного зацікавлення. Лівою рукою Сесилія підпирала щоку — мабуть, щоб вилучити його з бокового зору. Ухаючи, що слухає Леона, який тепер переповідав про те, як у Вест-Ендському театрі зустрів короля, Роббі роздивлявся її оголені руку та плече і думав, що Сесилія могла відчувати його подих на своїй шкірі,— ця думка бентежила його. На дівочому плечі між кістками була маленька ямка, укрита пушком. Скоро його язик обводитиме цей овал і пеститиме ямку. Його збентеження межувало з болем, його роздирало від суперечностей: вона була знайома як сестра — вона була екзотична як коханка; вона була звичайна, непоказна — вона була прекрасна; вона була гостра на язик — он як легко захищалася, парируючи братів випад,— а двадцять хвилин тому плакала; його дурний лист відштовхував її, але й притягував. Роббі шкодував, що написав таке,— і радів зі своєї помилки. Невдовзі вони опиняться наодинці, й виникне ще більше суперечностей: веселощі і чуттєвість, жадання і страх через необачність, трепет і нетерпіння. У покинутій кімнаті, десь на другому поверсі, чи далеко від будинку, під деревами, на річковому березі. Де? Місіс Талліс геть не дурна. Просто неба. Загорнуті в атласну темряву, вони почнуть знову. І це була не фантазія, а реальність, це його найближче майбутнє, бажане і неминуче. Так думав нещасний Мальволіо, чию роль він колись грав на галявині перед коледжем: «Ніщо не стоїть тепер між мною й повним здійсненням моїх надій» [26] В. Шекспір, «Дванадцята ніч, або Як собі хочете». Переклад М. Рильського. .

Півгодини тому він узагалі не мав жодних надій. Коли Брайоні зникла в будинку з його листом, він ішов далі, хоча до болю прагнув повернутися. Дійшовши до вхідних дверей, він відчував сум'яття і кілька хвилин зволікав, стоячи під ліхтарем, де у світлі бився метелик, і намагався обрати якийсь менш катастрофічний варіант. Усе зіллялося в цьому: зайти в будинок, предстати перед Сесилією, наразитися на гнів і презирство, дати пояснення, які, скоріше за все, не буде прийнято, і дістати відкоша — яке нестерпне приниження; або ж повернутися додому, не мовивши ні слова, залишивши враження, буцімто в листі сказано те, що сказано,— і мучитися всю ніч та ще кілька днів, і задумливо блукати, нічого не відаючи про її реакцію,— це ще нестерпніше. І це безхребетна поведінка. Він продумав знову все по колу й повернувся до того ж рішення. Виходу нема — доведеться з нею поговорити. Він торкнувся дзвінка. Досі найліпшим здавалося розвернутися й піти геть. У безпеці свого кабінету він міг би написати їй вибачливого листа. Боягуз! Під кінчиком вказівного пальця була холодна порцеляна, і, щоб не дати тим самим думкам знову роїтися по колу, він примусив себе натиснути ґудзик. Він стояв з відчуттям людини, яка проковтнула смертоносну пігулку: самогубці лишається тільки чекати на скін. Зсередини він почув кроки — уривчасті жіночі кроки по коридору.

Коли Сесилія відчинила двері, він побачив у неї в руці складену записку. Кілька секунд вони досі дивились одне на одного, не мовлячи ні слова. Досі хвилюючись, Роббі не підготував промови, йому не було чого сказати. Єдина думка була: Сесилія ще гарніша, ніж у його фантазіях. Шовкова сукня, яку вона наділа, здавалося, обтягувала кожний вигин і кожну ямочку її гнучкого тіла, а маленькі чуттєві вуста були міцно стиснуті від незадоволення, а може, навіть відрази. Світло у неї за спиною було таке сильне, що било Роббі просто в очі, й він не міг зрозуміти виразу в її очах.

Нарешті він вимовив: «Сі, сталася помилка».

«Помилка?»

Через прочинені двері до нього з вітальні долітали голоси. Він розчув голос Леона, потім Маршалла. Ось чому, напевно, вона злякалася, що їм завадять, відступила й ширше відчинила двері, пропускаючи Роббі. Він попрямував за нею холом до бібліотеки, де було темно, і став чекаючи біля дверей, доки Сесилія навпомацки шукала вимикач настільної лампи. Зайшовши, Роббі штовхнув двері, й вони зачинилися. Він здогадався, що за хвильку вже повертатиметься парком до себе у бунгало.