Іен Мак'юен - Ієн Мак'юен. Спокута

Підводні світильники, поставлені лише навесні, досі сприймались як новісінькі. Блакитне мерехтіння, яке струменіло вгору, надавало всьому навколо басейна безбарвно-місячного освітлення, мовби на фото. На старому жерстяному столику було видно скляний глечик, два келихи і ганчірку. Третій келих зі скибочками розм'яклих фруктів стояв у кінці трампліну. У басейні не було жодних тіл, не чулося ні сміху з пітьми павільйону, ні шикання з тінистих бамбукових заростей. Брайоні повільно обійшла басейн — уже нікого не шукаючи, але зачарована блиском схожої на скло тихої води. Попри цього маніяка, небезпечного для всіх, а особливо для сестри, було чудово опинитися так пізно далеко від дому. Брайоні вже й не згадувала, що близнята в небезпеці. Навіть якщо вони бачили карту місцевості, яка в рамочці висить у бібліотеці, якщо їм вистачило розуму розібратися в ній й вони вирішили покинути маєток і податися на північ, то їм слід усю ніч триматися лісу біля залізничної колії. О цій порі року, коли крони дерев ще густі, йти доведеться в суцільній темряві. Єдина дорога — через низенькі ворітця, до річки. Але ж тут теж нема ні проблиску світла, жодної можливості не збитися з дороги й уникати навислого гілля, під яким доводиться пірнати, і кропиви, що рясно росте обабіч стежки. А близнята не такі сміливці, щоб наражатися на небезпеку.

Вони в безпеці, Сесилія поруч з Леоном, а їй, Брайоні, вільно блукати в темряві, прокручуючи у пам'яті цей надзвичайний день. Її дитинство скінчилося — так вона вирішила, відходячи від басейну,— скінчилося, коли вона роздерла афішу. Всі чарівні казки назавжди покинули її, і за кілька годин вона стала свідком таємниці, прочитала оте незабутнє слово, завадила брутальному нападу, ще й викликала до себе ненависть дорослого, якому всі довіряють, і стала учасницею драми в реальному житті, поза стінами дитячої кімнати. Віднині достатнього відкривати для себе історії — не просто вигадувати сюжети, але складати оповідь, застосовуючи нові знання. Чи радше незнання?

Довге споглядання води врешті-решт викликало її свідомості образ озера. Можливо, хлопці сховалися там, на острові, де храм. Це непомітне, але не надто далеке від дому затишне місце, де вода тиха і не така густа темрява. Інші, мабуть, пройшли мостом, не глянувши в той бік. Брайоні вирішила піти іншим шляхом і зазирнути на острів, обігнувши будинок ззаду.

За дві хвилини, минувши розарій, вона вийшла гравійною доріжкою до фонтана з Тритоном — до місця, де відбулася містерія, що, безперечно, потім переросла в жорстоку сцену. Біля фонтана Брайоні здалося, що вона чує слабкий крик, та ще й нібито краєм ока вона помітила вогняну точку, яка мигнула і згасла. Дівчинка зупинилася й напружила слух, вслухаючись у жебоніння крапель, що падали з фонтана. Крик і спалах долинули з лісу на березі річки, за кількасот ярдів. Вона йшла в цьому напрямку з півхвилини, потім стала, знову дослухаючись. Але нічого не було чути, окрім шереху темних масивних крон дерев, які чітко проступали на сіро-блакитному тлі західного небокраю. Зачекавши певний час, Брайоні вирішила повернутися. Щоб зрізати шлях, вона пішла просто до будинку, до тераси, де горіла гасниця в круглому плафоні. Лампа освітлювала склянки, пляшки й відерце з льодом. У вітальні скляні двері досі були розчинені навстіж у нічне повітря. Брайоні одразу побачила всю кімнату. І в світлі єдиної лампи їй було видно один край канапи, частково прихованої оксамитовою шторою: на цьому дивані лежав дивний циліндричний предмет, який, здавалося, ширяє у повітрі. Лише подолавши ще півсотні ярдів, вона збагнула, що бачить невідомо чию людську ногу. Ще ближче — й ось уже чіткіше видно: звісно, це її мати в очікуванні на близнят. Вона майже ховалася за шторами, виднілася лише одна нога в панчосі, покладена на другу, що створювало дивне враження, ніби кінцівки левітують.

Брайоні перемістилася до вікна ліворуч, щоб не потрапити на очі Емілі. Вона стояла надто далеко, щоб розрізнити материн погляд. Могла хіба що помітити лінію вилиць і повіки. Брайоні була певна, що мамині очі заплющені. Голова відкинута назад, руки спокійно складені на колінах. Праве плече здіймається та спадає в такт диханню. Брайоні не могла бачити її вуст, але знала, що кутик кривиться вниз — такий собі ієрогліф докору. Але насправді це не так, бо мама — невимовно добра, мила і хороша. Сумно дивитися на неї, як вона сидить отак самотньо, уночі, але водночас і приємно. Брайоні потішила себе, на прощання затримавшись біля вікна. Мамі сорок шість — гнітюча, ветха старість. Настане день, коли вона вмре. У селі буде похорон, на якому гідна стриманість Брайоні натякатиме на неосяжне горе. Коли друзі висловлюватимуть співчуття, то будуть вражені масштабом трагедії. Вона побачила себе на самоті, серед неозорої арени у захмарному Колізеї, під поглядами знайомих і незнайомих: усі дійові особи її життя зібралися, щоб висловити їй співчуття від такої втрати. І на церковному дворі, у так званому «старечому кутку», нескінченно довго стоятимуть вони з Леоном і Сесилією, обійнявшись у високій траві, де височітиме новий надгробок, та знову опинившись під чужими поглядами. Тут конче треба свідків. У Брайоні від їхньої доброзичливості аж сльози на очі набігли.