Іен Мак'юен - Ієн Мак'юен. Спокута

— Ти його бачила,— сказала вона.

— Як він міг,— простогнала Брайоні.— Як він насмілився.

Лола поклала собі руку на оголене плече та стиснула пальці. Її невиразні слова звучали з великими паузами.

— Ти його бачила.

Брайоні наблизилася до неї і накрила рукою долоню кузини.

— Ти ж навіть не знаєш, що сталося в бібліотеці, перед вечерею, щойно ми поговорили. Він напав на мою сестру. Якби я не зайшла, то бозна що б він накоїв...

Навіть зблизька Брайоні було важко витлумачити вираз обличчя кузини. На темному диску Лолиного лиця взагалі нічого не можна було відчитати, але Брайоні відчула, що кузина слухає її лише краєм вуха, і переконалася в цьому, коли та перебила її, повторюючи:

— Але ти його бачила. Ти справді його бачила.

— Атож, бачила. Ясно як Божий день. Це був він.

Незважаючи на парку ніч, Лола вже почала тремтіти, і Брайоні прагнула чимось огорнути їй плечі.

— Він підкрався до мене ззаду, розумієш,— промовила Лола.— Повалив мене на землю, а потім... відкинув мені голову і затулив мені рукою очі. Я не могла нічого насправді, я не могла...

— О Лоло! — Брайоні простягнула руку — торкнутися обличчя кузини, і намацала її щоку. Вона була суха, але Брайоні знала, що це ненадовго.— Послухай мене. Я не могла помилитися. Я знаю його все життя. Я його бачила.

— Та я не можу сказати точно. Маю на увазі — може, я впізнала б його за голосом.

— Що він сказав?

— Нічого. Тобто це був не голос, слів не розрізнити, він просто дихав, сопів. Але я не могла бачити. Не можу сказати напевно.

— Ну, я можу. І я скажу.

Отак і визначилися їхні відповідні позиції, які потім публічно озвучувалися протягом тижнів, ба навіть місяців, а згодом вони багато років переслідували їх, наче демони, втручаючись у приватне життя,— ці миті на березі озера, коли впевненість Брайоні зростала, в той час як кузина, здавалося, сумнівається. Нічого особливого ніколи від Лоли після цього й не вимагалося, бо вона завжди вміла відступити — знічена, засоромлена, вражена; і як недужа пацієнтка, жертва злочину, покинута дитина, якій треба допомоги, купалася в занепокоєнні й докорах сумління дорослих у її житті. Як можна було допустити, щоб таке сталося з дитиною? Лола не допомагала, та й цього не треба було. Їй явився шанс в особі Брайоні — і Лола інстинктивно схопилася за цю нагоду; вона просто дозволила собі допомагати. Від неї більшого й не вимагалося — тільки мовчати, підігріваючи розпал і гнів своєї кузини. Лолі не треба було брехати, чи дивитися в очі її гаданому кривднику, чи виявляти мужність, щоб його звинуватити, бо всю цю роботу за неї виконає щира, невинна й нелукава молодша дівчинка. Від Лоли вимагалося тільки мовчати про правду, стерти її з пам'яті та повністю забути — і переконати саму себе не в іншій версії подій, а в тому, що вона не має певності, як саме все сталося. Вона нічого не бачила, його рука затулила їй очі, вона була така нажахана, вона не може нічого точно сказати.

Брайоні допомагала їй на кожному кроці. З її погляду, все ідеально вкладалося в картину, цей жахливий момент чудово доповнював нещодавні події. Події, свідком яких вона стала, віщували лихо її кузині. Якби ж то вона, Брайоні, була не такою цнотливою, не такою дурненькою! Тепер вона бачила, що ця справа цілком зрозуміла, передбачувана, все в ній логічно, послідовно й надто симетрично, тож усе саме так, як вона каже. Брайоні докоряла собі за дитинні припущення, нібито Роббі задовольниться лише Сесилією. Як вона могла так подумати? Адже він маніяк. Йому будь-хто годиться. От він і напав на найслабшу жертву — цибату й тонесеньку дівчинку, яка дибала в мороці в незнайомому місці, відважно шукаючи своїх братів на острові й біля храму. І сама Брайоні теж могла опинитися на її місці. І те, що вона сама могла стати його жертвою, ще більше розпалювало обурення й гарячність Брайоні. Якщо її бідолашна кузина не наважується сказати правду, то Брайоні це зробить за неї. Я можу. І я скажу .

На початку тижня, коли минув час, скляна гладінь її рішучості засудити винуватця покрилася цяточками й ледь помітними тріщинками. І коли Брайоні це усвідомлювала (що траплялося не надто часто), то була пригнічена дивним млоїнням у шлунку: вона зробила висновки зі своїх припущень, а не з реально побаченого. Не так просто сказати, що її очі бачили правду. Надто темно було. Навіть Лолине обличчя за вісімнадцять дюймів од неї здавалося порожнім овалом, а та постать ще й відвернулася, перетинаючи галявину за багато футів од Брайоні. Але все ж таки ця постать не була невидимкою, і її зріст, як і манеру рухатися, Брайоні могла впізнати. Її очі підтвердили сукупність усього пізнаного й почутого нею останнім часом. Правда полягала у симетрії, яку підказував тверезий глузд. Правда керувала її очима. Тому, повторюючи знов і знов «я його бачила», вона робила це хай і гарячково, але абсолютно чесно. Те, що вона мала на увазі, було складнішим, аніж те, на що всі інші нетерпляче сподівалися, і прийшов ніяковий момент, коли Брайоні відчула: вона не може висловити ці тонкощі. Вона і не старалась як слід. Не було ні можливості, ні часу, ні нагоди. За кілька днів — ні, навіть за кілька годин — маховик розкрутився так сильно, що вийшов з-під її контролю. Її слова викликали жахливі сили в знайомому мальовничому містечку. Так наче якісь страшні представники влади, якісь агенти в уніформі чаїлися за фасадами гарних будівель, так і вичікуючи на катастрофу. Собі на умі, вони знали, чого хочуть і як мають діяти. Брайоні запитувала себе знов і знов, і з кожним разом відчувала дедалі більший тягар логічної послідовності. Те, що вона сказала, треба повторити. Незначні відхилення викликали незадоволені зморшки на мудрих чолах, або ж вона відчувала крижаний холод і втрату чужого співчуття. Нервуючись у прагненні догодити, вона швидко зрозуміла, що відступом може зірвати процес, який сама ж ініціювала.