Іен Мак'юен - Ієн Мак'юен. Спокута

Вона почувалась як наречена, коли день весілля вже ось-ось: вона переймається від нудотного хвилювання, що пора ставати до вінця, проте не сміє висловлювати свою думку, бо ж стільки вже приготовано від її імені. Щастя і добробут стількох гідних людей виявиться під загрозою. Ці скороминучі миті власного сум'яття можна розвіяти лиш одним чином — відмовитись од свої думок, поринувши в радісні клопоти й захват оточення. До того ж, стільки гідних людей не може помилятися, і сумніви, які вона зараз переживає, цілком очікувані. Брайоні не хотілося скасувати всі домовленості. Вона не мала сміливості відмовитись од власних свідчень після того, як два-три дні так упевнено відповідала на терплячі, лагідні розпитування. Одначе їй хотілося уточнити, що саме вона вкладає в слово «бачила». Це було не стільки «бачила», скільки «знаю». Відтак вона могла залишити це на розсуд тих, хто її питатиме, чи вони згодні з таким баченням. Щоразу як вона відступала, вони лишалися безпристрасні й твердо нагадували їй власні її слова, сказані спочатку. Вона що — дурненька дівчинка, читалося на їхніх обличчях, що забирає в усіх час? І вони обстоювали аскетичну простоту побаченого. Світла було досить — завдяки зіркам,— а хмари відбивали проміння ліхтарів. Або вона бачила, або ні. Третього не дано: багато вони не говорили, але різкість їхніх слів передбачала саме це. І в такі моменти, відчуваючи їхній крижаний холод, Брайоні поступалася, щоб відродити в собі первісну гарячність, і знову повторювала: «Я його бачила. Я знаю, що це був він». Тоді було втішно думати про те, що вона підтверджує і так уже відоме.

Вона ніколи не могла розрадити себе тим, що на неї тиснули. Цього не робили. Вона сама піймалася в пастку, в лабіринт власних вигадок, і була занадто юна, занадто приголомшена, занадто люб'язна до інших, щоб наполягати дати їй відступити. Вона не мала такого дару, не була достатньо зрілою, щоб мати таку дорогоцінну рису як незалежність духу. Велика громада парафіян стискала кільце навколо неї, навколо її першого зізнання, і тепер усі чекали, і вона не могла розчарувати їх біля вівтаря. Сумніви можна розвіяти, лише пірнаючи дедалі глибше. Міцно чіпляючись за те, у що вона вірила, що вона знала,— Брайоні наполягала на своїх уявленнях, підтверджувала свої свідчення, бо так можна було позбутися неясного відчуття шкоди, якої вона завдає. Коли ж це питання було закрито, вирок винесено і громада розійшлася, невгамовна юність стерла все з пам'яті, боронячи Брайоні в її отроцтві.

— Ну, я можу. І я скажу.

Деякий час вони сиділи мовчки, і Лола потроху перестала тремтіти. Брайоні вирішила, що має проводити свою кузину додому, але не хотіла зараз порушувати цю близькість — і обійняла старшу дівчинку за плечі, а та, здається, прийняла цей дотик. Вони побачили далеко за озером мерехтливе блимання світла — смолоскип над дорогою,— але ніяк це не прокоментували. Коли Лола нарешті заговорила, голос у неї був задумливий, начебто вона зважувала найтонші відтінки контраргументів.

— Але це безглуздо. Він — такий близький друг твоєї родини. Може, це був не він.

— Ти не казала б такого, якби була зі мною в бібліотеці,— пробурмотіла Брайоні.

Лола зітхнула і поволі похитала головою, ніби намагаючись примиритися з неприйнятною істиною.

Вони знову замовкли; могли б сидіти тут і довше, якби не сирість — хоча роса ще не падала, трава вже змокріла, а хмари розсіялися, і похолодало.

Коли Брайоні прошепотіла кузині: «Як думаєш: ти зможеш іти?» — та сміливо кивнула. Брайоні допомогла їй устати, і Лола, повиснувши в неї на плечі, подолала галявину й дісталася мосту. Вони підійшли до підніжжя мосту, і тут Лола нарешті заплакала.

— Я не можу,— затинаючись мовила вона.— Я занадто слабка.

Брайоні вирішила, що буде краще побігти до будинку й покликати по допомогу, і якраз хотіла пояснити це Лолі та вмовити її посидіти на землі, як дівчата почули на дорозі голоси, а потім в очі їм сяйнуло полум'я смолоскипа. Брайоні здалося дивом, коли вона почула голос брата. Як справжній герой, він з'явився на березі — просто ступив кілька кроків і, не спитавши, у чому річ, узяв Лолу на руки й поніс, як дитину. Сесилія окликнула їх тривожним голосом. Їй ніхто не відповів. Леон уже йшов через міст, несучи Лолу, йшов так швидко, що за ним ледве встигали. Але все ж таки, доки вони дісталися шляху, де Леон спустив Лолу, Брайоні почала розповідати йому, що відбулося, і саме так, як вона це побачила.