Іен Мак'юен - Ієн Мак'юен. Спокута

О пів на четверту ранку її покликали до сестри Драммонд. Та була сама, застеляла ліжко. Перед тим Брайоні востаннє бачила її в мийні. Здається, сестра була всюдисуща, виконувала будь-які завдання. Брайоні машинально заходилася їй допомагати. Сестра сказала:

— Пам'ятаю, ви трохи говорите французькою.

— Лише на шкільному рівні, сестро.

Вона кивнула у бік палати.

— Бачите, там солдат сидить, у кінці? Нагальний хірургічний випадок, але маску надівати необов'язково. Знайдіть стілець, ідіть і трохи посидьте з ним. Потримайте його за руку і поговоріть з ним.

Брайоні не змогла приборкати почуття образи:

— Але, сестро, я не втомилася. Чесне слово, не втомилася.

— Робіть, як вам кажуть.

— Так, сестро.

Він був схожий на п'ятнадцятирічного хлопчика, але вона побачила з його бирки, що пацієнту вісімнадцять. Він сидів, зіпершись на кілька подушок, спостерігаючи за метушнею навколо нього з якимсь абстрактним щирим подивом. Було важко сприймати його як солдата. Він мав ніжне, витончене обличчя, сам темнобровий, очі — темно-зелені, а вуста м'які, повні. Його обличчя було біле і незвично блищало, а очі хворобливо сяяли. Голова в нього була забинтована. Щойно Брайоні підсунула свого стільця і сіла поряд, як поранений усміхнувся, ніби чекав на неї, а коли вона взяла його за руку, то він, здавалося, не здивувався.

— Те voila enfin [59] Нарешті ти тут (фр.). .

Французькі голосні мелодійно бриніли, як натягнуті струни, але Брайоні приблизно розуміла. На дотик рука в пораненого була холодна і масна. Брайоні мовила:

— Сестра сказала мені прийти і поговорити з вами.

Не знаючи, як французькою буде «медсестра», вона переклала слово «сестра» буквально.

— Твоя сестра дуже мила...— Потім, схиливши голову, він додав: — Але ж вона завжди така. У неї все гаразд? Що вона зараз робить?

У нього в погляді читалася така товариськість і привабливість, таке хлоп'яче бажання сподобатися, що Брайоні могла тільки підіграти йому.

— Вона теж доглядає поранених.

— Аякже. Ти ж мені казала. А вона така сама щаслива? Чи вийшла вона заміж за того чоловіка, якого так кохала? Знаєш, забув, як його звати. Сподіваюся, ти мене пробачиш. Після поранення у мене геть пам'яті не стало. Але мені кажуть, що скоро опритомнію. Так як його звати?

— Роббі. Але...

— І вони тепер побрались і щасливі?

— Е-е, сподіваюся, скоро поберуться.

— Я щасливий за неї.

— Ти не сказав мені, як тебе звуть.

— Люк. Люк Корне. А тебе?

Вона завагалася.

— Талліс.

— Талліс. Дуже мило звучить.

Він вимовляв її прізвище так, що воно справді звучало мило.

Він відвів погляд від її обличчя й роздивлявся відділення, повільно повертаючи головою, трохи здивований. Потім заплющив очі і почав марити, щось стиха бурмочучи собі під ніс. Словниковий запас у неї був слабенький, щоб легко вловлювати слова пораненого. Вона розчула:

— Ти їх повільно перебирай, лічи на пальцях.... шарф моєї матері... обереш колір — і тобі доведеться з ним жити.

На кілька хвилин він замовк. Його рука стискала її руку. Коли він знову заговорив, то не розплющував очей.

— Хочеш дізнатися щось дивне? Я вперше у Парижі.

— Люку, ти в Лондоні. Скоро ми пошлемо тебе додому.

— Казали, що тут люди холодні й непривітні, але це зовсім не так. Вони дуже люб'язні. І ти дуже ґречна, приходиш знову мене відвідати.

Якийсь час їй здавалося, що він, напевно, заснув. Уперше за стільки годин присівши, вона відчула, що очі в неї злипаються від утоми. Потім поранений обвів поглядом палату, знову повільно повернувши голову, а тоді подивився на Брайоні й сказав:

— Звісно, ти та сама дівчина з англійським акцентом.

— Скажи мені,— заговорила Брайоні,— що ти робив до війни. Де ти живеш? Ти можеш пригадати?

— А пам'ятаєш той Великдень, коли ти приїхала у Мілло?

Він стискав їй долоню слабкою рукою, похитуючи в такт словам, ніби бажаючи пробудити її спогади, а його темно-зелені очі невідворотно й вичікувально вдивлялися їй в обличчя, намагаючись передбачити.

Вона вважала, що не варто його обманювати.

— Я ніколи не була у Мілло...

— А пам'ятаєш, як уперше прийшла до нашої крамниці?

Вона підсунула стілець ближче до його ліжка. Його бліде обличчя лисніло й похитувалось у неї в очах.

— Люку, вислухай мене.

— По-моєму, тебе обслужувала моя мати. А може, котрась із моїх сестер. А я з батьком працював біля печі, в глибині. Я почув твій акцент і прийшов глянути на тебе...

— Я хочу пояснити тобі, де ти зараз. Ти не в Парижі...