Іен Мак'юен - Ієн Мак'юен. Спокута

Вона робила це вже кілька хвилин, коли їй на плече лягла рука, і жіночий голос промовив:

— Усе добре, медсестро Талліс, але робити треба швидше.

Вона стояла навколішки, схилившись над ношами, затиснутими між ліжками, тому нелегко було розвернутися. Коли Брайоні обернулася, то побачила тільки одягнену в знайому форму постать, яка вже йшла геть. Капрал заснув, доки Брайоні не стала обробляти рану біля швів. Він здригнувся й заворушився, але не прокинувся. Анестезія виснажила його. Коли ж Брайоні нарешті випросталася, забираючи миску і всю брудну вату, прийшов лікар, і вона була вільна.

Вона вимила руки, і їй дали нове завдання. Тепер усе для неї виглядало по-іншому, коли вона впоралася бодай з одною дрібницею. Їй наказали поїти солдатів, які від виснаження просто попадали. Важливо, щоб вони не зневоднювалися. Ну ж-бо, рядовий Картер. Випийте це, і можете знову спати. Тепер сядьте... Вона тримала невеличкий білий емальований чайник, щоб поранені всмоктували воду з носика, а сама притискала до фартуха їхні брудні голови, немов гігантських немовлят. Знову мила руки і розносила судна. Ніколи ще їй не було це так легко робити. Їй доручили доглядати солдата, пораненого у живіт; до того ж, йому бракувало частини носа. Виднівся кривавий хрящ у роті й роздертий язик на піднебінні. Її завдання полягало в тому, щоб обмити йому обличчя. Знову ж таки — мастило і пісок забилися під шкіру. Поранений був притомний, як здогадувалася Брайоні, але не розплющував очей. Морфій приспав його, і він злегка погойдувався, наче в такт музиці, що звучала у нього в голові. Коли з-під чорної маски стали проступати риси його обличчя, Брайоні здалося, що це як у книжках її дитинства, з глянсовими порожніми сторінками: треба було потерти олівцем, щоб з'явилася картинка. Вона думала, що цей чоловік може виявитись і Роббі, якому вона гоїть рани, не знаючи, хто це, і ніжно гладила ваткою йому лице, доки не з'являться знайомі риси, і він вдячно заговорить до неї, дізнавшись, хто вона така, і візьме її за руку та, мовчки стискаючи пальці, пробачить їй. Потому він дозволить їй уколисати його.

Роботи прибувало. Їй доручили з пінцетами і лотком піти до сусідньої палати, до ліжка, де лежав льотчик з осколком у нозі. Поранений дивився на неї з острахом, коли вона розставляла своє обладнання.

— Якщо треба виймати, про мене, краще робити операцію.

Руки в неї тремтіли. Але вона здивувалася, як легко опанувала себе, яким бадьорим голосом озвалася до пораненого — без офіціозу медсестри. Вона присунула ширму до ліжка.

— Не дурійте. Ми їх мигцем витягнемо. Як це сталося?

Доки він пояснював їй, що в його завдання входило будівництво злітно-посадкових смуг на полях Північної Франції, його очі невідступно стежили за сталевими пінцетами, які вона брала з автоклава. Вони лежали, щільно складені, у лотку з синьою облямівкою.

— Ми на роботу виряджалися, а тут «фріц» як налетить, ну й скинув свій вантаж. Ми назад, бігом на інше поле, а тут знову «фріц», і ми знову навтьоки. Доки у море не впали.

Вона всміхнулась і відкинула укривало:

— Поглянемо, так?

З ноги змили мастило і бруд, щоб виявити місце на стегні, де у плоті стирчав осколок. Льотчик нахилився вперед, схвильовано спостерігаючи за Брайоні.

— Лягайте на спину,— сказала вона,— я ж маю подивитися, що там.

— Вони мене не турбують, нічого такого.

— Просто лежіть.

На ділянці у дванадцять дюймів виднілося кілька осколків. Там були набряк і невеличке запалення навколо ран.

— Та я не проти них, сестро. Я за те, щоб їх там і лишити, хай будуть,— він непереконливо засміявся.— Буде що показати внукам.

— Там уже пішло зараження,— сказала вона.— І вони підуть углиб.

— Углиб?

— Вам у тіло. Й у кров, і потраплять у серце. Або у мозок.

Здається, він їй повірив. Ліг на спину і зітхнув до високої стелі:

— От чорт вошивий. Ой, вибачте, сестро. Досі про це не думав.

— Полічімо їх разом, гаразд?

Вони так і зробили, уголос. Вісім. Вона злегка штовхнула його в груди:

— Треба виймати. Тепер лежіть. Постараюся якнайшвидше. Якщо це вам допоможе, візьміться за узголів'я.

Його ноги напружились і затремтіли, коли вона взяла пінцет.

— Не затамовуйте подиху. Спробуйте розслабитися.

— Розслабтеся! — презирливо пирхнув він.

Брайоні підтримувала свою праву руку лівою. Було б легше сісти на край ліжка, але це було непрофесійно і суворо заборонялося. Коли вона поклала ліву руку на здорову ділянку ноги, хворий сіпнувся. Вона обрала найменший осколок, який знайшла в цьому гроні. Виступ був косий, трикутний. Вона стиснула його, зачекала секунду, потім витягнула — чітко, твердо, але не рвучко.