Іен Мак'юен - Ієн Мак'юен. Спокута

— А наступного дня ти повернулася, і я був у крамниці, і ти сказала...

— Ти скоро заснеш. Я завтра навідаюся, обіцяю.

Люк підніс руку до голови й поморщився. Понизивши голос, він промовив:

— Я хочу попросити тебе про одну послугу, Талліс.

— Звичайно.

— Ці бинти надто тугі. Чи не могла б ти їх трохи послабити?

Вона встала й оглянула його голову. Марля була зав'язана так, що можна було легко її послабити. Коли Брайоні обережно потягнула за кінці, поранений сказав:

— Моя найменша сестра Анн, пам'ятаєш її? Вона — найгарніша дівчина на все Мілло. Склала іспит, зігравши п'єску Дебюссі, таку світлу, радість по вінця. Так сама Анн каже. Ця музика досі звучить у мене в голові. Може, ти чула.

Він промуркотів кілька нот. Брайоні розкручувала марлевий шар.

— Ніхто не знає, звідки в неї такий дар. Інші в нашій родині геть нездари. А коли вона грає, так прямо тримає спину. І ніколи не всміхнеться, доки не дограє до кінця... Так набагато краще. По-моєму, це Анн тебе обслуговувала, коли ти вперше прийшла до нас у крамницю.

Вона не збиралася знімати з нього всю марлю, та коли зняла її, то обважніла стерильна серветка зісковзнула з голови, відкривши частину закривавленої пов'язки. У Люка бракувало частини черепа. Відстрижене волосся відкривало порожнечу замість черепа. Під зубчастими краями зяяло губчасте багряне місиво мозку — кілька дюймів, од маківки до кінчика вуха. Брайоні схопила рушник, доки не сповзла на підлогу, і притискала його до рота, чекаючи, коли минеться нудота. Лише зараз вона усвідомила, що сталося, як по-дурному і непрофесійно вона вчинила. Люк тихо сидів, чекаючи на неї. Вона оглянула палату. Ніхто не звертав уваги. Вона замінила стерильний рушник, зав'язала як слід марлю й забинтувала Люка. Знову сівши, вона знайшла його руку й спробувала опанувати себе, щосили стискаючи цю холодну вологу долоню.

На Люка знову напала балаканина.

— Я не палю. Я обіцяв свою пайку Жанно... Дивись, зараз він на столі... під квітами... кролик не чує тебе, дурний...

Потім слова полилися потоком, і Брайоні не могла нічого зрозуміти. Згодом вона розчула скарги на вчителя, який був надто в'їдливий,— а може, мова йшла про армійського офіцера. Нарешті Люк угамувався. Вона витерла йому спітніле обличчя мокрим рушником і чекала.

Розплющивши очі, він знову заходився балакати, наче не вривав марення.

— Як тобі наші багети і ficelles [60] Французькі невеличкі тонкі батони. ?

— Неперевершені.

— То ось чому ти приходила щодня.

— Так.

Він замовк, зважуючи це. Потім обережно спитав, наче делікатну річ, яка вимагала особливого підходу:

— А наші круасани?

— Найкращі у Мілло.

Він усміхнувся. Коли заговорив, то в піднебінні щось заскреготіло, але обоє проігнорували цей звук.

— Це особливий рецепт мого батька. Все залежить від сорту вершкового масла.

Він у захваті дивився на неї. Підніс вільну руку, щоб накрити їй долоню. Сказав:

— Знаєш, ти дуже до душі моїй матері.

— Правда?

— Вона повсякчас про тебе говорить. Каже, що нам треба влітку побратися.

Вона не зводила з нього погляду. Тепер їй стало ясно, чому її послали до нього. Пораненому було важко ковтати, і в нього проступили краплі поту — на чолі, на пов'язці й на верхній губі. Брайоні витерла йому піт і хотіла йти по воду, але він спинив її, питаючи:

— Ти мене кохаєш?

Вона завагалася.

— Так.

Інша відповідь була неможлива. Окрім того, саме зараз вона кохала його. Це був чудовий хлопчик, далеко від родини, і йому судилося вмерти.

Вона дала йому попити. А коли знову витирала йому обличчя, він спитав:

— Ти була колись у Косс-де-Ларзаку?

— Ні. Ніколи там не була.

Але він не запропонував їй з'їздити туди разом. Натомість він одвернувся, сховавши обличчя в подушці, й невдовзі забурмотів якісь незрозумілі уривки фраз. Він досі напружено стискав їй руку, наче був свідомий присутності Брайоні.

Знов опритомнівши, він обернув до неї голову.

— Ти ще не йдеш.

— Звісно, ні. Я лишуся з тобою.

— Талліс...

Досі всміхаючись, він замружився. Раптом він здригнувся, наче крізь руки і ноги пропустили електричний струм. Здивовано подивився на неї, напіврозтуливши вуста. Тоді схопився, немов готовий напасти на неї. Вона схопилася зі стільця, щоб не дати йому впасти на підлогу. Він досі стискав її долоню, а вільна рука обіймала за шию. Його чоло притулилося їй до плеча, а щока торкалася її щоки. Брайоні боялася, що в нього з голови зірветься стерильний рушник. Боялася, що не втримає ваги пораненого або знову почується зле, побачивши відкриту рану. З горла у нього знову линуло скреготання, відлунюючи в неї у вухах. Похитуючись, вона обережно вклала його на ліжко й почала вмощувати на подушках.