Фредерик Бегбедер - Ідеаль, або На поміч, пардон

Тепер дозвольте відрекомендуватися: Октав Паранго, французький вербувальник, що потрапив до країни, яка дорівнює за площею тридцяти Фракціям. Працюю на людей, які вважають, що як жінці понад двадцять три роки, то це вже непотріб. Моя діяльність не може не відбиватися на мені: ось, наприклад, я не святкував свого сорокаріччя. Я старію у світі, де старіти заборонено. Я звик удавати молодика: пожмакані чорні сорочки, джинси з дірами на колінах, кашміровий светр з трикутним вирізом від «Задіґ&Вольтер» на голе тіло, скуйовджена чуприна в будь-яку пору доби, ніби допіру встав з ліжка, та ще й тижнева щетина задля легенького відтінку бунтарства (уявіть собі більшовика з машинкою для стриження в зубах), спортивні черевики, що спорту й близько не бачили, тісні майки-поло, як ото носять худі мов скіпки британські рокери, й слім-джинси з низькою талією, щоб не випиналося опасисте черевце. Я не користуюся дезодорантом — що дужче смердиш, то молодший. Собі на сорокаріччя я подарував не замшеву куртку, а дві замшеві куртки. Щоранку я ридаю, висмикуючи сиві волосини на голові, у вухах і в ніздрях. Я вкриваю щоки автозасмагою, щоб у них був помаранчевий, а не зелений відтінок. Я повсякчас проводжу долонею по чуприні, намагаючись упевнитися, що вона нікуди не поділася. Коли вночі лежу я у ванні, то ловлю волосини, які плавають у воді, й ліплю їх на край мушлі, наче ото маніяк, що потерпає від обсесивно-компульсивного розладу, а потім урочисто викидаю їх у смітницю. Наче старий трансвестит, випробовую на собі нові й нові креми — відновлювальний «Діор гоум дермо систем» зі вмістом цілющого Б-екдизону й фосфату натрію вітаміну Е, скраб-гель з морським критмумом «Осеалі», освіжний гель глибокого очищення від «Біотерм», що сприятливо впливає на шкіру обличчя, в ньому містяться крихітні грудочки, які вкривають шкіру, наче синтетичні піщинки, не кажучи вже про концентрований молодильний коректор з ретинолом від «Скін». Ботокс і ДГЕА-мелатонін залишу на наступний рік. Я слухаю «Діам», щоб не відстати від покоління «ні-ні». Мені поправили короткозорість за допомогою лазера, почеркавши сітківку, як ото в «Андалузькому псі» Бунюеля, щоб я міг обходитися без окулярів (передніше я скидався на Іва Сен-Лорана, а тепер вдаю Ісуса Христа). Я збираюся вставити порцелянові зуби і зробити собі усмішку, як ото в Кіта Ричардса (чистеньку, а не брунатної барви). І стримує мене тільки рахунок, який назвав мені дантист-візажист: двадцять тисяч євро за п’ять сеансів буде задорого для вставної щелепи. Я вже практично записався у спортивний клуб, щоб повібрувати на тренажері «Паверплейт». Перш ніж привести додому дівчину, я потихеньку ковтаю віагру-100, щоб упоратися три або й чотири рази, наче мені ото на двадцять років менше. Я полюбляю казати, що моя дурість — це просто дурість епохи, в якій я живу, та в глибині душі розумію, що епоха — це просто цап-відбувайло і моя дурість є моїм набутком. У сорок років з гаком ми самі відповідаємо за своє нещастя, навіть якщо маємо молодший вигляд, ніж воно. Ага, забув сказати, що покинув дружину, бо вона була моєю одноліткою.

Отож, я старий несамохіть. Не смійтеся, бувають люди, котрі тішаться тим, що старіють. Щоправда, вони не при владі.

Щоб ліпше пояснити вам, як я став фашистом, я мушу розповісти про батька, бо, здається мені, я вдався у нього. Коли батьки розлучилися, він, повертаючись із Сінгапура, Сіднея чи Гонконгу, часом брав нас зі старшим братом до себе на вихідні. Мешкав він у двоповерховій квартирі з дерев’яними сволоками на вулиці Метра Альбера. Ми спали нагорі, й у кожного була своя кімната. Вночі я чув, як дзенькають скалки криги в кришталевих фужерах з віскі й бахкають корки з пляшок. Повсякчас дзвонили у двері. З першого поверху до мене долинав дівочий регіт. По суботах батько влаштовував вечірки, запросивши кількох приятелів, президентів американських компаній і завсідників «Кастеля», яких завжди супроводжували манекенниці з агенції «Париж-Планнінг» і вербувальники в розстебнутих сорочках, з волохатими грудьми, вічною засмагою і фальшивими візитками модних фотографів. Вони ставили платівку Стіві Вандера «Song Is the Key if Life», це й досі моя найулюбленіша мелодія всіх часів і народів. Подвійний помаранчевий альбом допіру вийшов, тобто діялося все воно в 1976 році (датування за Стіві Вандером надійніше, ніж за карбоном-14). Отож, виходить, що мені було одинадцять років і в мене були новісінькі вуха. Часом я не міг заснути і спускався вниз у халаті й блакитній піжамі з розпатланою чуприною. І що ж я бачив, продерши очі? Двадцятирічних красоль, що радісно сяяли назустріч мені білими зубками і короткими спідничками. «That is your SON? He is so CUTE!» [8] Це твій син? Такий гарнюній! (Англ.). Зазвичай я ховався у вбиральні, аж минеться соромливий рум’янець. Коли я вилазив відтіля, батько підморгував мені, обрізуючи сигару. «Йому нещодавно переробили вуха». Височенні дівки, що звалися Ніна, Кім чи Елізабет, перелякано верещали, роздивляючись мої близни під чуприною, потім захоплювалися моїми зеленими очима або кепкували з пантофлів. Здогадуєтеся, в чому річ? Я дещо зрозумів про жінок, плигаючи на колінах у шведських, данських і норвезьких манекенниць, які пахли пачулями і виспівували, клацаючи пальцями: «„When you feel your life’s too hard, just gotta have a talk with God“. [9] Як почуваєш, що життя важке, побалакай з Богом (англ.). У них були світлі коси, як у моєї матінки, як жовте світло широких абажурів, як шампанське, що яскріло на їхніх вустах. Вони гладили мене по голові, ворожили на долоні, провіщали мені казкове майбутнє актора або пілота, жартома пропонували руку і серце. „Look, he’s blushing again, your son is so ROMANTIC!“ [10] Бач, він знову зашарівся! Твій син такий романтичний (англ.). , ставили нескромні запитання про батька і підлизувалися до мене, тицяючи горішки чи шоколадку „Мілка“, розбалакували, що добре було б оце викрасти хлоп’ятко і поділити викуп за нього, аж утручався батько. „Годі, пізно вже, якби мама побачила, то вона б мене вбила“. Тоді північні діви піднімалися зі мною до спальні, цілували мене в чоло, в носа, у зап’ястя або в шию, ретельно уникаючи губ, які я щоразу їм підставляв, заплющившись (адже, як по правді, бажав тільки одного — щоб ці богині зґвалтували мене). Потім вони як слід укривали мене ковдрою, видихаючи тютюновий дим простісінько в подушку, люб’язно всміхалися, коли я просив їх обійняти мене ще раз, причому міцненько, і сон охоплював мене під стукіт їхніх підборів, і я поринав у чарівний край топ-модельних обіймів, де перебуваю і досі й де, як дасть Бог, хотів би й померти. І що раніше, то краще.