Фредерик Бегбедер - Ідеаль, або На поміч, пардон

Тим-то історія моя матиме недобрий кінець, я це наперед знаю. Влада краси породжує фрустрацію, а фрустрація породжує ненависть. Не можна безкарно працювати на цю ідеологію. Починається з розклеювання слов’янських білявочок на стінах, щоб ліпше продавався шампунь, а закінчується потоками крові, пролитої неонацистами у день народження Гітлера, єврейськими погромами, побиттям чорношкірих, убивствами кавказців, бомбуванням чеченців і різаниною дагестанців. Ви скажете, панотченьку, що вам начхати на все це, адже вони не православні. Та мене особисто воно непокоїть, тому що у Франції коїться те саме. У нас дітей іммігрантів висилають за межі країни, бо їхні батьки прибилися сюди морем, на човнах, на баржах або в рефрижераторі, напхавшись туди гамузом. У нас не дають посвідки на проживанням африканцям, у яких видобували самоцвіти цілими століттями. З дітьми іммігрантів у нас поводяться як зі злочинцями, аж вони і справді стають ними. Бідняки такі слухняні, вони палять автобуси й автомобілі просто з чемності, щоб відповідати образові, який накинули їм від народження. А певно, вони не відповідають рекламі «Л’Ідеалю», яку я зніматиму наступного кварталу. Мої світлини призведуть майже до такої самої кількості жертв, як і колонізація, я тішився б цим, якби воно було не таке мерзенне. І не лише у Франції крайні праві мало не перемогли на виборах! У Польщі, Словаччині, Болгарії, Угорщині й Румунії ультранаціоналісти і ксенофоби набирають дедалі більше голосів, а часом і до влади приходять. Деколи я думаю, чи не виросла нова Європа на кістках убитих євреїв. Шість мільйонів смертей не могли минутися без сліду — ми винищували євреїв у Європі, щоб запровадити там владарювання слов’янських білявочок. Нацисти перемогли; нашим агенціям залишилося тільки чалапати за ними вслід.

Вийшовши з в’язниці, я почав листуватися електронною поштою з дівчиною, чиєї світлини я ніколи не бачив. Вона знайшла мою адресу в довіднику випускників школи Боссюе. То була геніальна особа, самотня й освічена, вона мені надсилала цитати з маловідомих поезій і ділилася улюбленою музикою: «Mazzy Star», «Dusty Springfield», «Anthony & The Johnsons». Смаки наші збігалися, і ми сподівалися, що вони оригінальні. Вона тішила мене, тексти її звучали вельми еротично. Увечері я поспішав до комп’ютера, щоб хутчій прочитати її сумні дотепи і масні анекдоти. Вона змальовувала, як мастурбує у вбиральні на роботі, розповідала про хлопців, яких безнадійно кохала, і про тих, що відразу ж ставали прикрим тягарем, про походеньки в лесбійських шинках, де вона цілувалася з подругами, про кальвадос, який вона цмулила без міри. За кілька тижнів я вирішив, що закохався. І призначив їй побачення. Вона відмовлялася зустрічатися, зволікала і казала, що розчарує мене. Проте я так тиснув на неї, що врешті вона поступилася. Ми здибалися в барі паризького готелю, і всьому вмить запала клямка: переді мною постала куца шерепа, завширшки мов шафа епохи Людовіка XV, в грубих окулярах, що сиділи на товстому прищавому носі. Мені було страшенно ніяково, аж я не зумів приховати огиди. Подумати лишень, стільки днів і ночей палав я коханням до цієї потвори… Благав її піти кудись, щоб хильнути по чарчині. Навіть винайняв кімнату в готелі, якби нам закортіло покохатися всмак. Та не минуло і чверті години чемної розмови, як я сказав: «Гаразд, бувай, серденько», — а потім підвівся і пішов собі, пречудово усвідомлюючи (зрештою, як і вона), що ті слова означали «ох і шерепа ти, очі мої тебе не бачили б». Цьомнув ото її грубе рученя і втік. Відтоді я не відповідаю на її ображені листи. Авжеж, мені соромно, що я такий расист і фешнфашист. Її тривожна свідомість, жорстокий гумор і бездоганний розум напевне зробили б мене щасливим. Та я фашистська нечисть, і це тим більше неможливо пробачити, що я й сам зазнав таких принижень замолоду. Висновок такий: я — колишня потвора, яка помщається таким, як сама.

— Я саме та жінка, що тобі й треба.

— Якби ж то ти схудла бодай на двадцять кілограмів…

— Ох ти ж дурню заплішений!

Ось що мав би я їй сказати:

— Коли мені було дев’ять років, пластичний хірург поправив мені вуха під загальним наркозом. Техніка полягала ось у чому: зробивши надріз за моїми вухами Дамбо, наново змоделювали хрящ, скорегували розташування вушної мушлі, а потім зашили гіпоалергенними нитками. Десять днів носив я білу пов’язку на голові й цілий місяць спав ув еластичних бинтах. Однокласники перестали звати мене Клаповухим, а дали прізвисько Мумія. Коли на двадцятий день з мене зняли закривавлені бинти і повисмикували блакитні нитки, що вкрилися якимось слизом, ніхто й не помітив, що мої вуха більше не стирчать з-під чуприни. Краса вимагає жертв: повірте, я знаю, що означає те прислів’я. Я ридав від болю, щоб тільки не бути потворою. Я дав собі порізати рогівку, щоб не носити окулярів. Намагання улягати соціальному зразкові позбавлене сенсу, просимо не турбуватися, наше волання «пробі» ніхто не почує. Що ж, не тебе я ненавиджу, ненавиджу я себе, і ця ненависть до себе, коханого, накладає карб і на мої стосунки з іншими представниками роду людського. Прощавай, потворо мого життя.