Фредерик Бегбедер - Ідеаль, або На поміч, пардон

(Витяги з листа, надісланого колишньою дружиною підозрюваного слідчим УБОЗу — Управління з боротьби з організованою злочинністю. Долучено до справи храму Христа Спасителя).

Весна тривала насилу тиждень, сніг розтанув, і зненацька настала спека — літо скрізь настає однаково. На вогких вулицях блимали вогні казино, велетенські рекламні монітори сяяли поміж старовинними церквами, що якимось дивом уціліли в XX столітті. Сонце настало раніше, ніж очікувалося. А осінь уся піде на очікування білого снігу. Вокзал, звідки московські потяги вирушають у Санкт-Петербург, як і раніш, прозивається Ленінградський (та воно і зрозуміло, адже не можуть росіяни міняти вивіски щоразу, як один тоталітаризм заступає другий). Хтозна, може, незабаром Санкт-Петербург, що колись звався Петроград, перейменують у Путінград, заразом можна буде заощадити на заміні літер в назві вокзалу на Комсомольській площі. Вночі потяг часто зупинявся, бо під колеса потрапляли ведмеді, вовки і селяни в кудлатих шапках. Після прибуття на вокзал я побачив у самому кінці перону бабусь, що продавали рукавички, шкарпетки, огірки, варення і кошенят. Дівчата, подумав я собі, стоять далі, й мав рацію: дівчата завжди виявляються далі.

Dobri dien, панотче. Я привіз вам бляшанку фуа-гра. Скуштуйте, це диво мені надсилають «Федексом» простісінько з Беарну. Я не сумую за рідними Піренеями, та мене починає нудити від червоної ікри. Ваше пересолене їдло мені до горла підходить. У Росії мені повсякчас хочеться пити, тому що за кожним обідом гостя частують ікрою, оселедцями, вуграми і вудженим палтусом. Ваші zakuski роблять вас алкоголіками. У нас у По все по-іншому: ми поливаємо рани вином і годуємо качок, аж їхня печінка вибухає в наших пельках. Потім заливаємо все це арманьяком і засинаємо простісінько за столом, тицьнувшись носом у рештки качачого жиру.

Радий бачити, що ви у добрій формі. Минулого разу ви мали змордований вигляд, наче ото Лев Толстой на останніх світлинах, коли він у 1910 році покинув дружину і подався вмирати на станцію Астапово. Сьогодні ваша сива борода служить мені маяком у темряві, яскраво сяючи на тлі чорної ряси, від чого ви скидаєтеся на шоколадне морозиво зі збитими вершками. Слава бороді! Дозволю собі сказати, що її варто було б мити вряди-годи, а то від неї йде такий-дух, як од моєї душі. Я так вам нічого й не сказав про Лєну Дойчеву. Вже два місяці я нічого не кажу про Лєну Дойчеву. І надалі не хотів би казати про неї… Не знаю, чи маю я дякувати вам, ваше преосвященство, за те, що ви познайомили мене з цією осяйною Лєною Дойчевою. Щоб усе ж таки розповісти вам про неї, мені доведеться почати спочатку: як приїхав я у підозріло бліду петербурзьку весну, як зустрілися ми з нею в «Кав’яр-барі» готелю «Європейський», де колись аж кишіло агентами КҐБ, а тепер кишить поліцаями в цивільному (відчуваєте різницю?), потім згадати про ті пречудові дні, які ми пробули разом, і врешті про вечірку на дачі мого олігарха. Отам і став я жертвою інфанти Лєни Дойчевої, її згубної зграбності, її алебастрових перс і апломбу її чотирнадцяти років. А все через вас, панотченьку.

З’їжте ще кусник фуа-гра, поки я розповідаю про своє падіння. Звісно, теплий хлібець з родзинками вам не завадив би, та печінка невідомої качки з далекого По й так велика розкіш. Напівсира вона, як і всі мешканці міста мого дитинства. Не гріх скуштувати лагоминок, якими наділяє нас Господь. Я залюбки слухаю, як ви жуєте, панотче, рівномірний звук щелеп допомагає мені зосередитися. Дивлюсь оце на вас і бачу свою техаську бабуню, без бороди, звісно, в саду вілли «Наварра» на проспекті Треспос, незадовго до того, яке у неї виявили рак. Вона чвакала точнісінько, як ви оце, заколисана дзюрчанням води у басейні, що долинало крізь ружові кущі, й дзеленьканням крижинок у кришталевому келиху. Може, вона думала про нещасливе дитинство свого сина (мого татуся), якого вислала до пансіону святих панотців Сореза? Може, вона все ж таки сумувала за своїм меншим сином? Може, їй не чуже було ніщо людське, хтозна? Мій батько відбув у пансіоні від 1948 до 1955 року, потім, на початку 60-х, одружився і народив двоє дітей — хіба можна вимагати від чоловіка вічної відмови від свободи? З віком я стаю схожий на нього, та й ми тепер майже колеги (він був гедгантер, а я модельгантер). Сорез — це давнє бенедиктинське абатство біля підніжжя Чорної гори, в болотистій місцевості неподалік річки Сор (ви не бували в цій Богом забутій глушині, то можу зорієнтувати вас, це десь поміж Тулузою і Каркассоном). У 50-ті роки дисципліна в домініканців була сувора. Десятирічних дітлахів замикали на ніч в одиночних келіях два метри на півтора, засуваючи ззовні засув. (У дванадцять років поліпшення не було: вони спали в спільних дортуарах, задихаючись від смороду немитих тіл, там дрочили, а вночі могли тобі намастити зубною пастою прутня, такі жарти були там звичні). Щоранку о пів на шосту їх будив дзвін. Потім піднімали стяг, і, тремтячи від холодюки, дітлахи в накрохмалених одностроях шикувалися на перекличку. О сьомій вони рядком ішли до церкви. Потім до восьмої вечора були уроки. О пів на десяту в спальнях гасили світло. Часом вони прокидалися посеред ночі від холоду і голоду. Взимку гріли цеглини у печі, щоб покласти їх у ліжко як грілки. Для неслухів існувало особливе покарання, так зване «ув’язнення»: дитину замикали в крижаній цюпі, відчинивши навстіж вікно, до якого не можна було дістатися, бо стіл був прикручений до стіни. В’язень сидів цілісінький день на воді й сухарях, переписуючи в зошит різні тексти. Часом старші учні бунтували: якось вони привели корову і свиней, запхавши їх копняками по східцях на другий поверх, у спальню вихователів. Існує легенда, що вони украли мумію з сорезької каплиці (її привіз Наполеон з Єгипту як трофей) і поклали до ліжка найлютішого священика. Частенько директор знаходив у своєму кабінеті лайно. В цьому разі карали колективно: учні, що відмовлялися зізнатися в цьому, ставали ворогами всенької палати. Помста приятелів сягала витонченої наруги, коли в анус засовували все, що під рукою було, від ручки до лінійки і крейди. Сорезький пансіон зачинили тільки в 1991 році, одночасно з останніми таборами ГУЛАГу! Розповідаю вам усе це, тому що не може не існувати прямого зв’язку поміж вихованням батьків і нашим особистим навіженством, бо ми надолужуємо те, що вони не встигли, і успадковуємо не лише прізвище і грошенята, а й їхні неврози, злигодні, невилікувані депресії й невідшкодовану фрустрацію. Те саме сталося і з росіянами після Горбачова, п’ятнадцять років тому, коли їм довелося мати справу з мільйонами небіжчиків і жоден кат не потрапив до в’язниці. У всіх нас є свій ГУЛАГ у шафі, внутрішня несправедливість, з якою важко упоратися. Всі ми безпам’ятні росіяни. Що ж стосується родового гнізда, то Поль-Жан Туле написав на віллі «Наварра» 27 жовтня 1901 року: «Чи не здається вам, що понад усе в житті я любив жінок, горілку і краєвиди?» Мені дуже подобається та трійця його вподобань: 1) жінки; 2) горілка; 3) краєвиди. Найліпший засіб для того, щоб утекти від себе.