Фредерик Бегбедер - Ідеаль, або На поміч, пардон

Мені треба було б зненавидіти вас, ваша превелебносте… Як здогадалися ви, що вона припаде мені до вподоби? Боже милосердний! Ото вже я телепень! Щодня приходять до вас на сповідь чоловіки, і всіх ви їх посилаєте до Лєни Дойчевої, мов на забій, нічого дивного. Немов останній йолоп, уявляв я себе її єдиною засліпленою жертвою. Та у вашій крижаній церкві ця фея, либонь, одна з найпалкіших тем сповіді. Скільки клієнтів приходить сюди щотижня, щоб змальовувати вам її полум’яну білосніжність, її груденята-пуп’янки і прозорі зіниці? Ваша цнотливість отримала неабияку винагороду: слухаючи цілісінький рік розповіді про Лєну, що розбиває серця, ви можете розслабитися і здобути утіху. Тим-то і відправляєте ви до неї заблудлі душі по дозу цнотливості… Як солодко, либонь, замкнутися в бородатому мовчанні й кивати вряди-годи, слухаючи жалібні скарги, причиною яких є те саме капосне дівчисько? Життя священика не позбавлене розкошів: ваша обітниця надійно боронить вас від демонів пристрасті, зате слух дозволяє натішитися ними за довіреністю. Пречудово влаштувалися! Заздрю вашій силі, бо сам я слабкий. Хай там як, я не гніваюся на вас за те, що ви рекомендували мені Лєну Дойчеву. А таємниця сповіді захистить нас усіх від поліції.

Наступного дня після нашої розмови я зателефонував її матері й лишив коротке повідомлення: «Люба пані Дойчева, передайте вашій доньці Лєні, що її запрошують на кастинг конкурсу „Арісто стайл ов зе момент“ у готелі „Європейський“ в Санкт-Петербурзі 23 травня о 15 годині. Ваш телефон мені дав панотець Ієрохіромандрит з храму Христа Спасителя». І відразу ж забув про неї. Тепер, на жаль, мені не поталанить у цім.

Коли Лєна ввійшла до «Кав’яр-бару», вона видалася мені пересічною, незграбною, клишоногою, скутою і ніяковою шерепою. Англійське слово «clumsy» [34] Незграбний (англ.) — одне з моїх улюблених. Лєна сама ходячий оксюморон, бо її тіло заперечує обличчя. Дивно, але мені здалося, ніби вона чимось скидається на мене, мабуть, вольовим підборіддям, що так само стирчить, як і в мене. Ох не люблю, як під час першої зустрічі з дівчиною в мене складається враження, наче ми вже бачилися десь, надто ж якщо я допіру напхався картоплею з цибулею, оселедцями з цибулею і баклажанами з цибулею. Угледівши її, я зрозумів, що не зможу забалакати до неї. Мої слова недоречні і тремтять від хвилювання. З чого ж розпочати? Божиста врода не має ґанджу. Хіба що нігті. Вони сяяли, немов краплі роси.

Обкусані, та без нервозності, просто надгризені трохи. Тонкі тендітні зап’ястя — два плоди лічі? Гладенький браслет зі сріблястого металу був єдиною перепоною на цьому шовковистому шляху до ліктя. Відчувалося, що він затяжкий для неї, що крихітний зап’ясток його не втримає. Її долоні личили б навіть Мадонні. Розмаїті відтінки блідо-білого, світло-рожевого і пухнасто-піщаного зливалися в одну монохромну веселку, коли вона простягала долоньку і далі поставала вся рука і плече, перетнуте дешевою шлейкою. Плечі — абсциса, ліфчик — ордината: врода цього дівчати, здавалося, розлініяна була на міліметровому папері. Мережива зраджували спідню білизну юної дівочки, що не ночувала вдома і вранці поспіхом убралася, щоб хутчій побігти до мами. Венера Мілоська, тільки з руками: маленькі пипки, як у тієї статуї, мармурові перса та летючі коси; той-таки легенький нахил голівки, та ж таки білина безсмертя, тільки лілейний її відкид увиразнюється прозорими блакитними жилочками, що струмують шиєю, ніби річкова дельта. Під світлим пасемком волосся дві брови, мов дві дужки, панують над блакитними очима, білими вилицями і кораловими вустами. Її обличчя барвами скидається на французький прапор! Зубки міцні, наче допіру полущений мигдаль. Шкода, що не прилип до них листочок петрушки, може, тоді я уникнув би її мертвої хватки. Враження було таке, наче вона харчується тільки рожевими грейпфрутами, бо як же ж інакше домогтися такої первісної свіжості. Дивлячись на неї, кортіло глибше вдихнути повітря, промкнутися у її легені і вийти носом, як вуглекислий газ, або полинути до сонця, та не чайкою, а людиною, що махнувши руками, раптом відірвалася від землі, тому що це кохання. Коси її золотіли у світлі люстри, під якою я закляк. Щоки, що спалахнули від вітру, який гуляв Невським проспектом, надавали їй вигляду радісної дитини з немовлячим ротиком і здоров’ям юної селянки, що допіру злізла з сіна після пообіднього відпочинку з конюхом чи без нього. Лєна була наче цар Мідас: коли я дивився на неї, все оберталося золотом — пора дня, і її шия, і ноги, і горбики її крихітних ступнів, що вигиналися в дешевих босоніжках, і повітря довкола неї, і навіть язик, якби можна було його побачити, став би золотим зливком, навіть Жан-Люк Делярю позолотів би у себе вдома, — побачивши її, я ладен був устромити руку в полум’я, де вже палала моя душа. Поруч з нею я почувався лицарем на годину, втікачем, невтішним дідуганом. Мені кортіло обернутися шиплячою пігулкою від мігрені й розчинитися у склянці води, яку вона вип’є, щоб разом з іншими бульбашками полоскотати її язик, перш ніж позбавити болю голови. Я ладен був триста років дивитися, як вона спить, знаючи, що таке видовище не може набриднути. Її сяйливі оченята були надто вже ясні, щоб витерпіти їхній погляд. І все ж таки від них неможливо було відірватися. Вони пронизували будь-яку обслону. Мені не щастило відгадати, чи заплаче вона наступної миті, чи засміється. Її вуста, наче метелики, збирали мед поміж носом і підборіддям. Ви скажете мені, що мед збирають не метелики, а бджоли, а я вам ось що скажу: годі вже, любий заступнику патріарха, заткайте пельку, ви просто не знаєте її, тому що з Лєною ягнята гарчать, метелики збирають мед, орли квилять, а кропива волає, та й край. Її шия, огорнута якоюсь випадковою хустиною, здавалася билинкою, яку Стендаль, гадаю, охоче оздобив би разочком паморозі. Тепер про вуха: два пилосмоки для цілунків, де танцювали миготливі перлини. Крізь прозору кофтинку вгадувалися тверді м’які груденята, м’якенькі й тверді (сказати б, тверкі), вони розпукувалися, трепетали, тремтіли і квітли під короткою відкритою сукенкою, набрякаючи, мов прутень у ширінці. Насторожившись, наче кицька перед чужими людьми, Лєна проте вже усвідомлювала свою владу, хоч ще і не встигла застосувати її на зле. Дивитися на неї — то була чистісінька утіха, дурман, а головне, мука, тому що я несамохіть думав про біль, якого завдасть мені розлука з нею. Я вже наперед тужив за нею, наче за неоціненним скарбом, який неодмінно у мене вкрадуть. І казав собі подумки: «Ти ж бачив багатьох дівчат! Невже ти закохаєшся в цю чотирнадцятирічну білявку, здурів чи що! Отямся, парубче!» Та що дужче умовляєш себе, то швидше зсуваєшся з глузду. Метода Еміля Кує безсила супроти кохання з першого погляду. Може, у мені прокинувся нарцисизм, коли я побачив її підборіддя? Може, схилившись над нею, я побачив самого себе? Спроби розшифрувати диво завжди марні. І якби я був Нарцисом, то потонув би в ній… Ось що второпав я, спілкуючись із Лєною: коли кажеш собі: «Здається, я зсуваюся з глузду», це зазвичай уже доконаний факт.