Фредерик Бегбедер - Ідеаль, або На поміч, пардон

Ще пам’ятаю, як Габрієль Марсель пив чай у дідовій бібліотеці під звуки «Бранденбурзького концерту». Це теж було в По. Батько шепотів мені, дивлячись на того мудреця з білою бородою: «Октаве! Не заважай панові Марселеві, це великий філософ, він був знайомий з Анрі Бергсоном, а зараз думає про Dasein…» У сім років я жадібно ловив кожне його слово і кожен рух, намагаючись збагнути, що ж воно за халепа, отой Dasein (я й досі цього не знаю). Той Габрієль Марсель з пишними вусами скидався на маршала Петена, тільки був ще похмуріший, хоч його очі блищали вельми зичливо. Я гасав у садку разом з родичами, а він дивився на нас із зачудованою усмішкою, наче розглядав пожовклі від часу світлини. Тепер я ліпше його розумію: в безтурботному дитинстві йому ввижалася смерть, він був нашим Ашенбахом, а ми гралися в маленьких Тадзіо баернського розливу. Згадуючи ту пору, я почуваю ту саму ностальгію, що й він тоді. Згодом я дізнався, що в сорок років він охрестився. Дід полюбляв вітати письменників у своєму чудовому маєтку: Жана Кокто, Рене Бенжамена… Про їхні візити сповіщали заздалегідь, і це ставало подією тижня. Дід показував їм листи Поля-Жана Туле. Гадаю, він волів їхнього товариства, а не компанії своїх синів. Напевне у мене виникло бажання писати завдяки його бібліотеці. Сьогодні вілла «Наварра» стала готелем, і ви можете переночувати в кімнаті Габрієля Марселя з краєвидом на темно-синю гору, облямовану кипарисами, грабами, тюльпановими деревами і велетенськими секвоями. Замовте кімнату за номером 0559146565 або на сторінці villanavarre.fr.

За тої пори я страшенно нудьгував у провінційній глушині, чому ж сьогодні, згадуючи ті часи, поринаю в таку солодку тугу? Вечеряли ми в каплиці, яку перетворили на бар (усі церкви раніше чи пізніше стають дискотеками, на кшталт «Лаймлайту» у Нью-Йорці й Лондоні, то, може, і ваш храм якось… хтозна?) Старі інтелектуали, всміхаючись краєчком вуст, вдихали повітря Піренеїв, американки кричали на іспанських куховарок, дітей відправляли в пансіон, стіни були заставлені книжками, а водій начищав до блиску капот «даймлера», що був припаркований біля ґанку, — де цей мій зелений рай, я почуваю, що ключ до мого навіженства захований у тому маєтку. Чи знаєте ви, що цей дім, побудований у британському стилі, належав колись Мадлен де Монтебелло, що її чоловік Густав став послом у Санкт-Петербурзі? При ньому було укладено франко-російський союз у 1893 році. Бачте, панотче, вілла, де я збував канікули, не така вже й далека була від Росії… Від Беарну до Москви один крок… Мій Роузбад, моя Утопія, уявна країна Томаса Мора. Коли я був геть малий, батько казав: «Якщо в тебе болітиме живіт, відразу скажи мені», — адже він пам’ятав, як його приятеля в пансіоні, який боявся сказати сорезьким панотцям, що в нього болить усередині, найшли мертвого в холодному дортуарі: у нього декілька днів була внутрішня кровотеча. Чому я сьогодні згадую про це? Дивно, як пам’ять сортує непотріб, може, вона прихильно поставиться й до утилізації сміття? Набоков казав, що уява — це форма пам’яті. Припустімо, я вигадав усе це, то тоді виходить, що я тільки знівечив спогади?

Якщо вважати, що пам’ять екологічна, то не розумію, чому вона відмовляється стерти обличчя Лєни Дойчевої. Хоч Лєна нікого не забруднила (втім… я був би не проти…) Гаразд, припустімо, якщо дитинство минає за ґратами, то виростаєш невиправним бабієм. Та як пояснити мою пристрасть до дівчат, якщо мої юні роки були найвільніші за всю світову історію? Може, тим-то я і коректний сексуально. Я одружився б з дівчиною, що видає себе за чеченку, щоб пишатися на всіх рекламних щитах планети. І чи не означало б це, що я встряю в боротьбу з путінським режимом, скажіть; панотче, адже ви такий близький до влади? Що частіше намагаюся я її згадати, то складніше мені уявити риси її обличчя. Доводиться розглядати світлини в мобільнику, сподіваючись, що образ її знову постане в моїй пам’яті. Погляньте, як сяє вона на цій світлині, помилуйтеся імлистим німбом, який огортає її сяйливі плечі, ось вам і пояснення, дівчина, певне, радіоактивна, зрештою, тут і Чорнобиль недалеко. Дивлячись на неї, я згадую слова Габрієля Марселя: «Кохати — значить, казати іншому: ти ніколи не помреш». Відколи вербувальник з агенції «Форд» знайшов у супермаркеті Багії тринадцятирічну бразилійку Адріану Ліму, що стала зіркою «Еліти», невинність ще ніколи не була така сексуальна. Якщо не брати до уваги діви Марії, звісно. Izvinite, панотче, я вже почав блюзнити, та якби ви побачили Лєну, то вам усе було б байдуже, навіть хмари, що зависли над Данилівським монастирем. Розлука з нею — це пекло. Сьогодні я знаю, як стати щасливим: уникнути знайомства з Лєною Дойчевою. Я певен, що зцілить мене тільки смерть, тому що Лєна безсмертна. «Кохати когось означає вірити в нього». Габрієль Марсель, що сидів колись на веранді в краватці в По, так визначав кохання. Пам’ятаю, як я, маленький хлопчина з сірих фланелевих штанцях, спостерігав за старим чоловіком, якому судилося померти наступного року (в 1973). Цей християнин, що його «Метафізичний щоденник» прочитаю я через тридцять років, гуляв у саду з моїм дідусем, спираючись на нього, мов на ціпок, і йому навіть на думку не спадало, що Бог конфіскує його буття за декілька місяців. Гаразд, я ладен вірити у крихітку Лєну, та з однією умовою — щоб мені дали змогу покінчити з життям біля її ніг.