Фредерик Бегбедер - Ідеаль, або На поміч, пардон

Одної такої ночі я упав безсило на паперті Святої Клотильди і вирішив пристати на пропозицію «Арісто» й податися Москви. Я сподівався замінити дурман благодаттю, а лікарню Святої Анни — Червоною площею. Da, ваша святосте: ця країна впала на мене мов грім з ясного неба.

Я ні віруючий, ні безбожник. Я очікую поміж небом і землею, аж проллється дощ з дівчат. З хаосу, яким є моє життя, релігія видається мені пречудовним спогадом дитячих літ, приємним кроком назад, рятівним кругом. Я збагнув, що в людини має бути Бог, як повинна бути батьківщина, кордон, дім, батько. Релігія — надійний притулок. Треба було раніше здогадатися, що не можна покінчити з усім гамузом — з вірою, з родиною, з націями і минулим. Релігія зігріває, вірити спокійніше, ніж плентатися в хуртовину самотнім усесвітнім мандрівцем через паркінг гіпермаркету, поміж рядами порожніх візків, летючими целофановими пакетами і тріскучими неоновими написами «Обирай Добро, обирай Мету». Тим-то в сорок років я почав молитися ночами. Молитися для мене все одно що дивитися старий фільм: нема нічого підбадьорливішого, ніж механічні жести, старомодне вбрання і вивчені напам’ять тексти. Я тут мов за кам’яною стіною, церква стала для мене un repere et un rераіrе [32] Опорою й орієнтиром (франц.). одночасно. Ви вільно балакаєте французькою, панотче Ієрохіромандрите, то зрозумієте цю простеньку омофонію, яку не передати кирилицею.

Змиритися з нікчемністю людини — в цім початок мудрості. Декотрі фрази в католицькій відправі допомогли мені почуватися ліпше. Вибачте, я кепсько обізнаний з догмами православ’я і не бачу, які розбіжності могли виправдати тисячі років візантійської схизми. Знаю, що у ваших обрядах більше медитації, досить поглянути, скільки свічок навкруги. Ви полюбляєте темні образи, осяяні хистким пломінцем, а ваша відправа зводиться до монотонного речитативу, який слід промовляти з заплющеними очима, як ото робить його святість патріарх Алексій Другий, що, до речі, не дуже скидається на веселуна. Ні, ні, не гнівайтеся, папа Бенедикт XVI теж не дотепник! Римські католики повсякчас торочать «помилуй нас», і від цього вішатися хочеться, та як подумати, то ця ідея вельми корисна для здоров’я. Вигадаєш собі десь Творця і тепер проси, щоб Він змилувався над тобою, коханим. Безглуздий задум, проте ефективний! Після оргії з дівчатами, яких погукав на ніч, коли навіть дружинине снодійне, яке знайшов під матрацом, не впливає нітрохи на підкірку, оговтатися можна лише тоді, коли уявиш, що хтось іманентний наглядає за тобою і в нього можна попросити вибачення, нехай навіть його й не існує. Приємно усвідомлювати, що зумів розчулити ще когось, крім себе. Ще я полюбляю «визволи нас од лукавого». Здуріти можна. Люди, що вигадали ці тексти, були геніальні навіженці! Вони створили Безоплатний Універсальний Прозак. «Не введи нас у спокусу, але визволи нас од лукавого, амінь». Забійне гасло! Сучасний світ живе за протилежним принципом: майже всі мої колеги отримують грошенята за те, що від ранку до вечора вводять у спокусу свого ближнього. Ми спокусники, така наша праця. Платні спокусознавці. Борці за антиатараксію. Атараксія — ворог капіталізму: од відсутності безглуздих бажань, од супокійного духу і стоїчної мудрості потерпає ринок. Світ тримає в руках жалюгідна сотня генеральних директорів, і єдина їхня мета — це усунення будь-якої атараксії на цій планеті. У бізнес-школах усього світу найліпших студентів навчають, як ввести клієнта у спокусу. Перетворити так зване суспільство споживання на Суспільство Спокуси. «Не введи нас у спокусу» — добряче було б гасло для альтерглобалістських транспарантів! Хвала тим, хто придумав це. І чому це в молитви нема автора? Ми навіть не знаємо імені людини, що вигадала «Отче наш» і «Богородице, Діво». Уявіть, які роялті автор отримував би щороку. Куди тій манні небесній… Так, звісно, kharashо , ці тексти склав Він. Але хіба Господь не отримує авторських? Ви такі кумедні, як оце пасіюєте. А певно, він дорого нам обійшовся б.

Загалом, мені сорок років, я не знаю, хто я, і я вже не той, що був раніш. Стрес від наближення сорокаріччя похідний від цих двох катастроф укупі: уявіть, що ви змішали «Бейліс» зі «Швепсом» або вкинули коліща «Ментоса» у склянку з кока-колою. Втрата ідентичності й рух проти годинникової стрілки вступають у хімічну реакцію, утворюючи гидку гримучу суміш, темно-брунатний гейзер. Я НЕ ЗНАЮ, КИМ Я ПЕРЕСТАВ БУТИ. Дехто не може пережити цього і вішається, як ото мій приятель Тьєррі Ле Валлуа в лютому 2006 року. «Знаєте, хлопці, я не готовий до сорокаріччя!» Погляньте, як скрегочуть вони зубами, адже сорок — це межа. На похороні друзі небіжчиків труть очі, намагаючись збагнути їхній учинок і питаючи себе, чи могли вони якось порятувати потопаючого. Марно шукати сенс там, де його нема. Ми не знаємо, ким ми не були, й це вже досить поважна причина, щоб стати вбивцею самого себе. Запаморочення від смерті відчуваєш лише тоді, коли натискаєш на кнопку «видалити», стираючи ім’я друга в телефонній книжці мобільника.