Денис Кожухов - Гумовий Київ рожевих мрій

Згодом, через багато років, він, молодий офіцер, лейтенант Військово-морського флоту Збройних Сил України, тільки-но закінчивши училище, був прикомандирований до судна «Славутич», де справно ніс службу, роблячи семимильні кроки по службовій драбині. Позначилися і наполегливість, і роки навчання в інституті, який закінчив з відзнакою; та й вміння налагоджувати стосунки з різного характеру людьми давали неабияк про себе знати. Керівництво не могло натішитися молодим офіцером, що розпростував крила з погонами, і його, як тільки траплялася нагода, підіймали в званні все вище й вище, від чого погони все важчали й важчали.

Коли зустрів її, то вже був у званні капітана-лейтенанта. Це була молоденька особа в обтягуючих гарну фігурку джинсах, що тільки-но приїхала в приморське місто в гості до тітоньки на літо. Познайомились вони невипадково. Андрій вже втретє зустрічав її в одному й тому самому кафе. Вона завжди сиділа сама, пила каву або сік — і як видно було з усього — страшенно нудьгувала.

Одного разу Андрій набрався хоробрості, купив букет червоних троянд, підтягнувся, знову перевірив, чи все на місці, і підійшов. Так, справді, він підійшов, тільки не ДО НЕЇ, як він думав, а ЇЙ. Кращої пропозиції від долі годі й чекати: гарний на вроду, молодий, хвацький парубок, та ще й на додаток до всіх цих позитивних якостей, офіцер, військовий моряк. А хто з дівчат у такому віці, в якому перебувала вона — на той момент їй було дев'ятнадцять років, — не мріяв про таке романтичне кохання? Мабуть, усі. Ну, добре, здаюсь, принаймні — більшість. Завзятим же він був залицяльником: квіти, просто гори і гірки квітів, подарунків, як, власне кажучи, і самої уваги. Вона, на щастя, відповідала йому взаємністю. Чекала на нього завжди з нетерпінням, а він з нетерпінням біг до неї після служби. Поспішав, щоб не згаяти жодної хвилиночки. То було дійсно справжнє кохання. Задля кохання людина здатна на все, щоб його зберегти. І ось що з цього вийшло…

Наприкінці літа вона поїхала у Київ, додому, на навчання. Звісно, її курортна відпустка не могла довго тривати — в неї теж було своє життя. Як не благав він її залишитися, вона була непохитна в своєму рішенні. Тим більше, що кидати університет вона не збиралась, щоб принести себе в жертву коханню. Проте Андрій не хотів так швидко здавати позиції. Не розгубившись, він пішов до керівництва й почав прохати перевести його до столиці, ну, хоча б на яку-небудь посаду. Керівництво навідріз відмовило йому в проханні. Після цього Андрій подав рапорт про звільнення. Нарешті старші чини зачухалися і трохи пом'якшали, ті з питанням: «Чи не баба тут замішана?» — і з розуміючим видом, киваючи головами, підписали клопотання про переведення капітана-лейтенанта Задорожнього А. П. до міста-героя Києва. Радощам його не було меж. Він прибіг… прилетів до неї, як пташечка — закоханий і несамовитий, в надії, що всі проблеми вирішені. Бідолаха навіть не знав, що цим спонтанним рішенням він створив значно більші проблеми. Посмішка на її ніжних щічках згасла, вона захвилювалась, закрутила хвостом, а потім розповіла те, що приховувала. У неї був чоловік. І вона ніде не навчалась. Просто… була заміжня. Чоловік перебував на високій посаді, в одному дуже відомому і солідному банку, і його вона не збиралась кидати, а Андрій… А що Андрій? Швидкоплинне захоплення, тільки й усього. Отримавши таке потрясіння, Андрій взагалі звільнився з армії, уїхав з Києва і почав сильно пити. Через деякий час на нього страшно було дивитись: мішки під очима, постійно ободунілий… То подряпаний, або, взагалі, побитий. Але він своєчасно схаменувся, і після двох тижнів запою зібрав свої речі, і, ні з ким не прощаючись, поїхав до Києва. Та не по неї він попрямував туди, а за іншою, новою і, можливо, навіть, кращою Долею.

Там знайшов роботу. Почав працювати охоронцем в одному з багатьох величезних маркетів. Через рік, зважаючи його військове минуле, відзнаки по службі, його призначили начальником охорони. Так що, в цілому, жилося непогано. Деякий час по тому Андрій знову знайшов жінку. Тривалий час з нею зустрічався, а потім одружився. Усе, в його житті, здавалось, рухалось в бік стабільності. Жили вони добре. Зарплатні обох вистачало, навіть більше. Майже через рік, у них народилася донька, яку вирішили назвати модним нині ім'ям — Аліна. Донечка, на втіху батькам, була розумницею і навчалась дуже добре. Минав рік за роком і вона закінчила школу. Для людей, час, як зауважують вони самі, проходить начебто повільно, але насправді він летить надзвичайно швидко. Взагалі, люди, що наближаються до похилого віку, починають жити спогадами, а молоді, натомість, враженнями. Плин часу починаєш відчувати лише тоді, коли виповниться певна сума років і, зітхаючи, внутрішній голос промовить: «Йо-майо, а я вже чверть життя прожив». А потім скаже про половину і, врешті-решт, про сам кінець, і буде його покірно чекати, а далі повірить в Бога, якщо раніше не вірив, тому що боїться таємниці потойбічного життя. Люди навіть не здогадуються, що ця таємниця відома їм від з самого народження.