Денис Кожухов - Гумовий Київ рожевих мрій

Я вирішив поки що не працювати. Надумав собі, що ходитиму з гітарою і гратиму в переходах — так собі на життя і зароблю. А взагалі-то, я був завзятим фаталістом і вперто вірив у те, що Її Величність Доля, обов'язково вкаже мені курс по якому я повинен рухатися і вітер надме на моєму кораблі вітрила, і попливу я назустріч невідомому задля пригоди, задля відчуття волі, задля пошуку щастя. І я вийшов на підмостки підземних переходів. Виплив на них, як фрегат, наскрізь просякнутий духом волоцюжництва. Можливо навіть, як підводний човен, — обережно так долонями розгортаючи жабуриння й очерет.

— Ось я не зрозумію ніяк: Доля, доля… Ви всі каркаєте, немов круки на горісі, весь час тут про неї, що вона така розумна, і їй все підвладне. Я не розумію… Припустимо, я в неї зовсім не вірю, — відізвався мужичок з пласкуватим лобом і крупним носом-картоплею. Він був наділений густою рослинністю на тілі, що наглядно демонструвала його футболка, з-під якої, стирчали чорні завитки. М'ясисті губи й приховані під надбрівними хащами поросячі оченята теж не додавали йому інтелігентного виду, і на Толстого він схожий також не був. А робився він схожий на мурчика, який дві години тому із зони відкинувся. Зовнішність чоловіка належала більше до злочинного вуркаганського світу, ніж до того товариства, в якому він перебував нині.

— Я ніколи її не бачив і не чув, — продовжував він — а тому і не можу довіряти і, тим більше, вірити в те, чого не знаю та не розумію. Я…

— Не якай так голосно, а то вона і з тобою зіграє злий жарт, наприклад, підкине ще волосся до того, що вже є — перебив його на півслові дід. — Я старіший за всіх і мудріший, отож, знаю Долю далеко не по чутках. Один з прикладів зараз вам хочу розповісти.

Ніхто не наважився завадити діду, а вірніше — не встиг. Похмура дама тільки й спромоглася, що клацнути язиком, а плосколобий — почухати свою потилицю і подумати: «Чому дурні чешуть маківку, а розумні лоба?». І дід, від задоволення крекнувши — як те роблять старі люди — і, вмостившись зручніше, розпочав історію, якою одразу ж усі пройнялись. Повільно, не поспішаючи, дотримуючись всіх потрібних акцентів і використовуючи театральні паузи, залунав його скрипучий голос, який, з огляду на розповідь, трохи навіть злагіднів і набув приємнішого відтінку.

…Увійшовши до своєї запилюженої кімнатки, Андрій зняв бушлат, кашкет, і тренованим, звиклим рухом кинув все це діло на ліжко. Нікуди не поспішаючи, втомленою ходою, підійшов до старенького письмового столу, відчинив шухляду в тумбочці, що ненав'язливо стояла поруч, і витягнув звідти нерозпечатану пляшку горілки та склянку, якій на роду було написано пилом не припадати. Склянка з грюкотом приземлилась на столі. Потім по-джигітськи Андрій скрутив шию у півлітрачки і щедро почав лити вміст пляшки в гранчастий резервуар. Наповнивши його майже через край і відставивши пляшку набік, він взяв гранчак та, підвівши очі догори, перехилив. Гримнув нещасною склянкою по кришці стола, і почав нюхати власний кулак, крекчучи від міцної горілки. Потім, винюхавши усі запахи і не чекаючи довго, швидко повторив ту саму процедуру. Осушивши пляшку і донюхавши міцний, вкритий диким волоссям кулак, голосно видихнув повітря і навідліг вдарив по посуду на столі. Пляшка і склянка, котра вірно несла свою службу, осколками розлетілись по брудних кутках кімнати. Андрій, хитаючись, каламутними очима подивився їм вслід. Сфокусувавши погляд на стільці, він схопив його за спинку і, розвернувши сідалом до себе, звалився на нього важким мішком. Затулив обличчя обома долонями і заплакав. Ні, не заплакав — заридав. Тіло трусило, як в лихоманці. Видаючи неприродні завивання, Андрій буквально видирав волосся з голови. Здавалось, що стану, в якім опинився Андрій, скоро і кінця не буде, але схлипи тривали недовго. Він витер обличчя рукавом і глибоко зітхнув.

За весь цей час, йому вперше стало дуже самотньо; так самотньо, що навіть пляшка, себто горілка, що в ній знаходилась, не змогла вдіяти нічого і була безпомічна в цій ситуації. Рідина, яка є першим, звісно, в своєму роді, товаришем в стані депресії, і, залежно від глибини і характеру стану, або виводить з нього повільно й обережно, надавши можливості в супроводі туманного хмелю, як слід посумувати, або, навпаки, заглиблює в депресію, і павутинням обволікає мозок, не випускаючи зі своїх липких обіймів. Неначе чорний, химерний восьминіг, який своїми щупальцями впивається в кожну нейроклітину і стискає її так міцно, що можна відчути пульсування крові у венах його кінцівок, в котрі качає її помпою серце — чорне серце сутінкового, багатолапого смутку.