Денис Кожухов - Гумовий Київ рожевих мрій

Якось трапилось мені поїхати додому. За тривалий час я нарешті поговорив по телефону з батьками і помирився з ними, їхати мені страшенно не хотілось, і їхав я через силу, але брат підбадьорив і запевнив мене, що в першу чергу я іду до нього, а вже потім до решти. Дома мене зустрічали так, наче я щойно з армії демобілізувався. Наобнімалися і наплакалися. Мене картали, обіймали, цілували, садовили за стіл, бухали зі мною і спілкувались задушевно. Воно все, звісно ж, приємно, але мені швидко остогидло. Наступного дня приїхала дружина (вона родом з сусіднього містечка) і зі старту заходилася мене пиляти за те, що не надсилаю їй і сину Ромаші грошей, і взагалі, дідько знає, куди подівся: не пишу і, мудило таке, зовсім виявляється, не дзвоню. Я-то розумів, що вона має рацію, але хіба ж я навмисне не надсилаю грошей? Звісно, що ні. На той час моє фінансове становище знаходилось приблизно посередині між гаманцем і діркою в кишені. Можна сказати, що моя скромна персона була на особливому рахунку у Жебрацтва та Злиднів. Що ж я їй, бідолашній, поясню? Я намагався, але до нічого путнього це не призвело — вона ще більше розлютилась. Я стояв і відмовчувався, як в третьому класі перед матір'ю через двійки. Настрій з'явився якийсь солений і висячий, якщо прирівнювати до годинникового циферблату — десь о пів на шосту. Я вирішив хутко консолідувати всі свої сили проти ситуації, яка виникла, щоб, хоч частково, її ліквідувати. Довелося вдатись до хитрощів. Зробивши вигляд, ніби в мене дзвонить телефон, я стурбовано подивився на екран і «зняв» слухавку:

— Ало!?!.. Так. Не знаю, а що? Ну-у, якщо потрібно, то я можу. Завтра? Так, звичайно буду. Все. Ну, все, пока. Так. Так. Бувай.

Мотивуючи все тим, що мені дуже потрібно з'явитися наступного дня в Києві, назавтра я й відбув. Жахливо, соромно, але іншого виходу на той момент не передбачалось, хіба що б захляв, як бездомна собака під плотом, але, на відміну від неї, я б заслаб морально, а тоді хоч стріляйся.

У дорозі задзвонив телефон і пробудив мене від солодкого транспортного сну. Дзвонив Сашко:

— Привіт!

— Привіт, Саня! Що нового розповіси? — питав я, позіхаючи.

— Нічогісінько, якщо не зважати на ту обставину, що нас з тобою звільнили з лісоповалу, — проговорив Сашко і затих, видимо очікуючи на мою реакцію, а відреагував я таким чином:

— І що, ти засмутився?

— Ні, — сказав Сашко.

— Ну, тоді бувай. До зустрічі, — промовив я.

— Бувай.

Сашкове прощання долинуло крізь шипіння якихось дивних радіоперешкод в ефірі прямого мобільного зв'язку, крізь пару сотен кілометрів, крізь різницю станів душі і моральні настрої, а потім зовсім зникло, так само же несподівано, як і з'явилось.

Звісно, що в основі звільнення нас з роботи лежали Сашкові хронічні спізнювання на роботу, оскільки він просипав, але, як пояснював, причиною порушень ним дисципліни були обов’язково пробки на дорогах (на метро!?). Мало того, що він просипав роботу, так він ще приділяв часу на ранковий туалет більше, ніж жінка приділяє собі перед якимось святом, навіть коли повинна сяяти там, як зірка. Сашко, поц, зачинявся в туалеті зі своїм телефоном і не виходив звідти подовгу, а на мої благання, щоб він там справлявся швидше, ніяк не реагував. Спочатку я, з Сашкової подачі, запізнювався теж, але терпець урвався і, прокинувшись вранці, готував на роботу тормозок, снідав, одягався і, виходячи через вхідні двері, вітався з Сашком, який щойно прокинувся.

Перші Сашкові затримки начальник ще терпів, а потім розлютився так, що Сантос навіть деякий час почав прокидатись раніше за мене.

Я взяв кілька вихідних власним коштом, щоб з'їздити додому, а Сашко, мабуть, знов узявся за «пробки», і тому його поперли до дідька, а я просто потрапив під роздачу. Я зовсім не шкодував за втраченою роботою, навпаки — був радий таким змінам і тому, що відбулися вони спонтанно, і що до цього я не прикладав зусиль, і з власного бажання. Доля. Це все доля. Ніколи не відомо, що вона готує — така вже вона таємнича і несподівана. Це стає помітно-тільки тоді, коли звужується коло, історія окремого випадку наближається до кінця і вказує нам на суть усього дійства, про яку ти навіть не здогадувався. Звільнюють тебе, наприклад, з роботи, а ти знаходиш іншу, ще кращу і живеться тобі легше, і приємніше віддавати час свого життя на благо власного гаманця — це дуже примітивний приклад, але ж бувають набагато заплутаніші й складніші, так що завжди потрібно чекати весни, коли розтане сніг і можна буде побачити, де розкидане гімно.