Денис Кожухов - Гумовий Київ рожевих мрій

Вона плавно вела свою розповідь, і поступово Хамом оволодів гіпнотичний сон. Він схилив голову на груди і вимкнувся. Тіло трохи сповзло по стільці, і руки повисли, майже торкаючись підлоги. Закуняв було і дід, та схаменувся і, перелякано озирнувшись довкола себе, зрозумів-таки, що він при свідомості. Вщипнув себе непомітно і переконався, що він дійсно при власному розумі. Налив чаю і почав сьорбати, наче нічого не трапилось. А тим часом дама продовжувала свій гіпноз.

— Ти птах. Ти гарний, білий птах. Ти летиш над землею розтинаючи повітря крилами. Тобі чужі всі проблеми і радощі землі. НЕБО — ось твоя стихія. Ти самотній птах, величний і неприступний. Лише ти один створений для неба. Ніхто не може злетіти так високо, як злітаєш ти. Бути з небом на «ТИ» — це велика честь.

Тепер ти — море. Ти хвиля. Ти можеш бути спокійною, а можеш і хвилюватися. Можеш пестити тіло плавця, а можеш розбивати своєю плоттю величезні стрімчаки. Лише тобі підвладні долі моряків, що пішли в море на довгі місяці. Ти потрапляєш всюди. Ти вода. Ти пливеш, пливеш, пливеш… ну то й пливи собі далі, а нас не чіпай.

Вона ляснула в долоні, при цьому викрикнувши: «Зникни» — і, неначе мильна куля, Хам розлетівся на мільярди маленьких кульок та відразу ж розчинився в темних кутках кімнати. Присутні тільки спостерігали за тим, що відбувалось. По закінченню вистави всі зробили вигляд, що нічогісінько не трапилось. Та й взагалі, все гаразд. А сама дама, закинувши голову назад і заплющивши очі, глибоко зітхнула. Потім, повернувшись у попередню позицію, теж зробила вигляд, що про Хама, як такого, вона ніколи й не чула. І на тому подиху, що й раніше, продовжила свою розповідь.

Так, у неї розуму буде достатньо, щоб заплутати такий клубок, що не кожному вдасться з ним дати раду, а вже тим більше усвідомити сенс її фатальних фантазій.

Фірма, що утримувала нашу комуналку, люб'язно, але надзвичайно наполегливо запропонувала нам відпрацювати борг, який з'явився внаслідок тривалого безробіття. Це повідомлення прийшло до нас вранці в образі службовця фірми, пана Джури, який теж мешкав з нами в убогій квартирці.

Якщо я працював, скажімо, так собі, потроху граючи в переходах, то Сашко не працював зовсім. Я годував нас обох, давав йому на цигарки і проїзд, хоча він цього й не просив, відчуваючи певну відповідальності за те, що він тут, і тому допомагав Сантьору, як міг.

Сказавши, які речі нам потрібно з собою взяти (з переліку речей мені стало зрозуміло, що це буде будівництво), — нас повезли до якогось легендарного підвалу, про який розповідав нам Джура, де повинна з нашою допомогою відбутися реконструкція, і звідки всі тікали, бо працювати там було неможливо. Та які б жахіття нам не розповідали по дорозі, ми знали, що борг треба відпрацювати.

Чуваки, які нас привезли на місце події, побажали нам удачі, потім чомусь перезирнулись і, хихочучи, як дівчатка на лавочці біля школи, спитали, чи є в нас вазелін, або, принаймні, мило. Ми, звісно ж, здивувались від такого, м'яко кажучи, відвертого запитання. Обурений, як і я, Сашко мене випередив і, вилупивши очі, запитав:

— Що ти плетеш, мудило чортів — які вазеліни?

Чуваки сказали, що то жарти в них такі, вибачились, наче плюнули, хутко сіли в свій автомобіль і, поцокотівши роздовбаним мотором, покотилися, зникли туди, звідки до нас більше ніколи не навідувалися. Мабуть, вони також були щось винні фірмі і, відробляючи борг, притранспортували нас до підвалу зі своїм секретним кістяком у шафі.

Якщо вірити словам водія, то на нас у підвалі має чекати бригадир, який буде нами керувати і вказувати, що і де потрібно полагодити. Ми знервовано перекурили, та все ж натяки на вазелін нас збентежили. Поклялись один одному у вічній дружбі і приготувались, аби там що, стояти на смерть, як у книжках про війну, адже натяки були слизькі, а підвал темний, як дупа негроїда.

— Агов, є хтось вдома? — крикнув я у черево підземелля.

— Може, там живе якийсь людожер? — обережно спитав, начебто сам у себе, Сашко.

— Не знаю, хто там живе, людожер чи ні, але він або глухий, або десь на полюванні.

Я, відразу ж уявив собі цього людожера: розпатланий, міцний, з маленьким лобом і великим членом, який виглядає з-під шкіряних обладунків, і постійно вимагає вазеліну. Деспот з палицею у руках і бородавкою на носі.

Я підібрав дебелого камінця, Сашко, наслідуючи мій приклад, витяг з кущів уламок іржавої арматури, і ми, подумки перехрестившись, повільно і насторожено, як у фільмах про спецназівців, почали спускатися під землю, сходинка за сходинкою лишаючи за собою пройдені метри небезпечного шляху.