Антон Мухарский - I am not Russia - неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман

— Домовились, але... — хотіла вона ще щось спитати, але я затулив їй вуста довгим та пристрасним поцілунком.

— Я люблю тебе.

— І я тебе люблю.

Хто перший сказав тоді ті слова, нехай для читача залишиться загадкою.

Додому я знову добирався на таксі, бо не встиг на останній автобус до Горбріджа, який відходив з центральної «Bus station» о 21.15.

Надіславши Арфану на пейджер повідомлення, аби він забрав мене від центрального входу до автовокзалу о 22.00, я придбав у ларьку кілька банок пива і чипси, а потім вирішив трохи перекусити в місцевому «Бургер Кінзі».

Замовивши, як завжди, класичне стейкхаус-меню з колою за три сімдесят п’ять, всівся біля вікна, спостерігаючи, як відчалюють із перонів у різні краї красивенні темно-сині, червоні та сріблясті автобуси міжміського сполучення.

«Хоч убийте, — згадував слова, що ми їх проказали одне до одного при прощанні, — а не може чоловік без жінки. Як і жінка без чоловіка. Так влаштовано цей світ від початку. Де обидва стануть одним цілим і дивитимуться в один бік, тримаючись за руки. І підтримуватимуть одне одного, коли хтось впаде або занедужає. І буде їхній союз яснішим за сонце, міцнішим за скелю. Бо що Господь з’єднав на небесах, людина хай не розлучить».

А ще думав таке: «Якщо все складеться добре, і я виберуся з цієї пастки, то обов’язково зроблю Катерині пропозицію жити разом. Потім ми одружимось, а потім обов’язково повінчаємось. Або навпаки.

Бо я так втомився від самотності. Тої страшної, чорної самотності, пізнати яку можуть тільки чоловіки. Бо в жінок завжди є поруч ті, до кого можна дотягнутись. Мами, подруги, а головне — діти, з якими ніколи не почуватимешся самотньою настільки, як почувається чоловік у номері зальотного готелю разом із телевізором, чипсами і банкою пива в руці».

Дорогою додому Арфан сміється, роздивляючись мене в заднє люстерко чорного кебу, в той час як я, нахабно розвалившися на задньому сидінні, цмулю пиво з банки:

— Часом не на карнавал зібрався?

— Так, завтра в мене звана вечірка. Треба бути у формі, — жартую у відповідь.

Та тільки ми перетнули міську смугу, як у нього на панелі дзявкнув і засвітився екраном пейджер. Прочитавши сповіщення, Арфан пригальмував, зупинивши авто на узбіччі, ще раз уважно вдивившися в текст.

— Нам не можна в готель, — тривожно обернувся до мене.

— Чому?

— Тебе там шукають якісь люди.

— Які люди?

— Двоє кремезних чоловіків, один з яких представився... — він знову подивився на екран, — Станіславом. Мій брат працює портьє на рецепції і тільки що написав мені оце.

Наступну ніч я провів у махусенькій квартирі Арфана в районі Ньюхевен.

Він люб’язно постелив мені на дивані у вітальні, де спав його п’ятирічний син, якого він разом із дружиною обережно переніс до спальні.

Я не хотів зловживати їхньою гостинністю, тому коли родина зранку пішла в мечеть, я, поклавши на стіл п’ятдесятифунтову купюру, подався геть і майже увесь день провів біля моря, намагаючись відповісти на купу запитань, які роїлися в моїй голові. Ходив ресторанами, довго снідав. Випив молочний коктейль за три фунти. Спробував читати місцеву пресу, багато курив, придбавши пачку червоного «Мальборо кінг сайз». А потім так і заснув у шезлонгу.

Коли ж прокинувся, на вулиці було вже майже темно!

— Проспав, курва-мама, — підхопився, як укушений, і побіг шукати таксі.

Біля входу до Головного інформаційного центру Единбурзького фестивалю мене перестріли дівчата-хостес в яскравих костюмах а-ля пін-ап 1950-х років. Защебетали:

— Ласкаво просимо на primate cosmo party. Якщо ви на конференцію, то вона вже розпочалася в центральній залі, тому поспішайте. І не забудьте отримати окреме запрошення на афте-паті-вечірку, яка розпочнеться одразу після закінчення конференції. Музику забезпечує ді-джей Луї Сайфер з Нью-Йорка, пригощає найстаріший шотландський віскі «Мортлох». До речі, у фойє ви можете оглянути виставку робіт фотохудожника Роберта Меплторпа, яка офіційно відкриється тільки завтра. Гарного настрою. Незабутніх вражень!

За спинами дівчат брилами однакових чорних костюмів стовбичили темношкірі охоронці, які ретельно перевірили моє запрошення у променях спеціального пристрою. Чи, бува, не фальшиве? А потім обшукали на наявність зброї чи заборонених предметів.

— Все окей. Проходьте, будь ласка.

Не гаючи часу, я чкурнув через хол, завішений чорно-білими фотографіями всесвітньовідомого американського фотохудожника, що помер від СНІДу.