Джордж Оруэлл - Донька пастора

— Хочете сказати, вони зрозуміли, що, якщо місіс Семпрілл збрехала раз, то й решта її історій теж брехливі?

— Не сумніваюся, що саме так вони б розсудили, якби могли до цього додуматися. Хай там як, але ім’я місіс Семпрілл вкрилося ганьбою, а тому всіх, на кого вона зводила наклеп, автоматично піднесли до рангу мучеників. Навіть на моїй репутації цими днями жодної плямки.

— І ви думаєте, це справді кінець? Думаєте, люди таки повірили, що все це просто нещасний випадок — що я усього лиш втратила пам’ять і не тікала ні з яким коханцем?

— Ну, так одразу навряд чи. У цих сільських містечках завжди в повітрі витає якась підозра. Нічого конкретного, сама розумієш, просто загальна настороженість. Такий собі інстинктивний збочений домисел сільських умів. Можливо, років через десять десь за барною стійкою «Пса і пляшки» ще пліткуватимуть про те, що у твоєму минулому була якась брудна таємниця, якої вже ніхто й не згадає. Одне слово, найгірше позаду. На твоєму місці я б узагалі зайвий раз нікому нічого не пояснював. За офіційною версією, тебе сильно підкосив грип і ти їздила поправити своє здоров’я. Краще притримуйся цієї історії. Сама побачиш, місцеві її проковтнуть. Формально у них на тебе нічого немає.

У Лондоні містер Ворбертон повів Дороті до ресторану на Ковентрі-стріт, де вони замовили ніжне смажене курча зі спаржею і маленькими білими, немов перлинки, картоплинами, які передчасно вирвали з лона матері-землі, а також пиріг з патокою і пляшку бургундського. Але особливою насолодою після водянистого чаю місіс Кріві для Дороті стала чорна кава, яку їм подали під кінець. Після обіду вони взяли таксі до вокзалу на Ліверпуль-стріт, щоб устигнути на потяг о 14:45. До Кнайп-Гілл залишалося чотири години їзди.

Містер Ворбертон наполіг на першому класі і навіть чути нічого не хотів про те, щоб Дороті сама за себе платила. А ще, коли Дороті відвернулася, він тицьнув провідникові кілька монет, щоб до їхнього купе більше нікого не підсаджували. Стояв один із тих ясних холодних днів, які можна вважати весняними або зимовими, залежно від того, перебуваєте ви у приміщенні чи надворі. З-за зачинених вікон вагона небесна блакить віддавала теплом та лагідністю, а нетрі, крізь які гуркотів поїзд: лабіринти маленьких вицвілих будиночків, велетенські похмурі фабрики, болотисті канали й покинуті будівельні майданчики, захаращені ржавими котлами й порослі почорнілими від фабричної кіптяви бур’янами, — все це купалося в сонячній благодаті. Перші пів години Дороті майже не розмовляла. Почувалася надто щасливою, щоб говорити. Вона навіть ні про що особливо не думала, а просто сиділа й ніжилася на сонечку, що світило крізь шибку, насолоджувалася комфортом м’якого дивана і думкою про те, що їй вдалося вирватися з пазурів місіс Кріві. Та вона чудово розуміла, що довго таке блаженство тривати не може. Ніби тепло від вишуканого вина, яке вони пили за обідом, приємна млявість поступово покидала тіло, і голова знову наповнювалася болісними думками, які важко передати словами. Містер Ворбертон не зводив пильного погляду з її обличчя, спостерігаючи за Дороті з невластивою йому уважністю, ніби намагався осягнути зміни, які відбулися з нею за останні вісім місяців.

— Ти виглядаєш старшою, — зрештою сказав він.

— Я і є старша, — відповіла Дороті.

— Так, але ти виглядаєш... більш зрілою чи що. Ніби життя тебе загартувало. І в обличчі твоєму щось змінилося. Ти виглядаєш так, ніби — ти вже пробач за таке порівняння — екзорцисти вигнали з тебе покірну дівчинку-скаута. Сподіваюсь тільки, що натомість у тебе не вселилося сім бісів? — Коли Дороті не відповіла, він додав: — А якщо серйозно, думаю, важко тобі прийшлося?

— О, просто жах! Часом здавалося, що не витримаю. Бувало...

Вона замовкла. Хотіла розповісти йому про те, як випрошувала при дорозі їжу, як спала на вулиці, як її заарештували за жебрацтво і довелося провести ніч у камері, як місіс Кріві допікала їй і морила голодом. Але Дороті спинилася, бо раптом зрозуміла, що не про це вона хоче поговорити. Усе це просто дрібниці, неважливі деталі, як-от простуда чи дві зайві години очікування потяга на вокзалі. Неприємно, звісно, але можна пережити. Ніби обухом по голові вдарила стара заяложена істина, що справді важливі зміни стаються всередині.

— Це не так уже й важливо. Не біда, якщо у тебе немає грошей чи мало їжі. Навіть якщо ти голодуєш, це нічого не змінює всередині тебе.

— Ні? Що ж, повірю тобі на слово. Самому не хочеться перевіряти.