Джордж Оруэлл - Донька пастора

— Ні, ні! Нехай надішлють. Я не посмію туди повертатися. Місіс Кріві страшенно розсердиться.

— Місіс Кріві? Хто така місіс Кріві?

— Директорка... це її школа.

— Що, дракон, а не жінка? Залиш її мені, я з нею розберуся. Ну, чим не Персей і Горгона? А ти у нас Андромеда [90] Персей — герой давньогрецьких міфів, який убив медузу Горгону, а повертаючись додому, врятував красуню Андромеду, яку мали принести у жертву Посейдону; опісля Андромеда стала його дружиною. . За мною! — гукнув він водієві.

Двоє чоловіків піднялися до дверей, і містер Ворбертон постукав. Чомусь Дороті не вірилося, що вони зможуть відібрати у місіс Кріві її коробку. Вона скоріше очікувала побачити, як вони в паніці вискакуватимуть з дверей, а місіс Кріві гнатиметься за ними зі своєю мітлою. Однак уже за кілька хвилин вони вийшли, і таксист ніс на плечах коробку з її речами. Містер Ворбертон посадив Дороті у таксі, а коли вмостився сам, поклав півкрони їй у руку.

— Що за жінка! Що за жінка! — спересердя вигукнув він, коли таксі рушило. — Як ти її, хай йому біс, терпіла стільки часу?

— Що це? — спитала Дороті, дивлячись на монету.

— Твої півкрони, які ти залишила для доставки багажу. Вирвати їх з лещат тієї старої — це справжнісінький подвиг, скажу я тобі!

— Я залишала їй крону! — сказала Дороті.

— Що?! Та відьма сказала тільки про півкрони. Боже правий, яке нахабство! Їдемо назад і заберемо у неї решту. Просто щоб її позлити! — він постукав по скляній перегородці між ними і водієм.

— Ні, ні! — почала благати Дороті, перехопивши його руку. — Менше з тим. Давайте просто поїдемо звідси, зараз же. Я більше не хочу повертатися до того будинку, ніколи!

То була щира правда. Дороті здавалося, вона пожертвує не те що півкроною, а віддасть хоч усі свої гроші та речі, аби тільки ніколи більше не бачити «Рінгвуд-хауса». Отож вони поїхали далі, залишивши перемогу за місіс Кріві. Цікаво, чи не стало це одним із тих рідкісних моментів, коли місіс Кріві сміялася?

Містер Ворбертон наполіг, щоб вони їхали на таксі аж до самого Лондона і, коли шум машин трохи стихав, так красномовно розводився про все на світі, що Дороті не могла і двох слів вставити. Лише на під’їзді до міста їй нарешті вдалося витягнути з нього пояснення щодо цих раптових змін у її ситуації.

— Розкажіть мені, — попросила вона, — що все-таки сталося? Я не розумію. Чому мені раптом можна повернутися додому? Чому люди більше не ймуть віри місіс Семпрілл? Невже вона покаялася?

— Покаялася? Тільки не вона! То кара за її гріхи. Ви, люди набожні, назвали б це Божим провидінням. Пускай свій хліб за водою [91] Рядки з Книги Екклезіястової (11:1) — «Пускай свій хліб за водою і через багато днів знайдеш його», тобто добро повертається до того, хто його чинить. Ворбертон же має на увазі, що зі злом це правило теж працює. і так далі. Стара карга втрапила у серйозну халепу — нарвалася на позов про наклеп. У Кнайп-Гілл останні два тижні тільки про це й мови. Ти в газетах нічого такого не читала?

— Я вже давно не заглядала в газети. А хто подав позов? Невже тато?

— Боже збав, ні, звісно! Церковникам не личить таким займатися. То був менеджер банку. Пам’ятаєш, як місіс Семпрілл любила розповідати, нібито він утримує коханку на кошти його клієнтів і тому подібне?

— Так, щось таке пригадую.

— Кілька місяців тому вона з дурної голови дещо записала на цю тему. І хтось з її друзів — гадаю, якась кумонька, — відніс ту писанину менеджерові банку. Той звернувся до суду, і місіс Семпрілл присудили виплатити менеджерові сто п’ятдесят фунтів компенсації за моральну шкоду. Сумніваюся, що вона заплатила хоч півпенні, але її кар’єрі пліткарки кінець. Ти можеш роками втоптувати чужу репутацію в болото, і всі тобі охоче віритимуть, навіть якщо й глухому чути, що ти брешеш. Але як тільки тебе визнають брехухою на суді — усе, дискваліфікація без права поновлення, так би мовити. З місіс Семпрілл покінчено, принаймні Кнайп-Гілл її здихався. За кілька днів поїхала з міста, а точніше, дала драла посеред ночі. Я так думаю, зараз намагається окопатися у Бері-Сент-Едмундс.

— Але як це все стосується того, що вона наплела про нас із вами?

— Зовсім ніяк. То й що з того? Суть у тому, що тебе повністю реабілітовано. Усі гарпії, які місяцями прицмокували губами й скрушно хитали головами, варто їм було почути твоє ім’я, тепер в один голос співають: «Бідолашна, бідолашна наша Дороті, як жахливо обійшлася з нею та огидна жінка!»