Джордж Оруэлл - Донька пастора

Уже через пів години після того, як їй повідомили про звільнення, Дороті, взявши із собою лише маленьку сумочку, вийшла за шкільну хвіртку. Було четверте квітня, яскравий вітряний день, дещо холоднуватий для прогулянок. Небо над головою безхмарне й блакитне, ніби яйця тинівки, різкий весняний вітер рвучкими поривами ганяв тротуаром, швиргаючи в обличчя колючий сухий пил. Дороті зачинила за собою хвіртку і повільно попрямувала до залізничної станції.

Вона сказала місіс Кріві, що пізніше повідомить адресу, на яку слід буде надіслати коробку з її речами, і місіс Кріві негайно взяла з Дороті п’ять шилінгів за доставку. Отож у Дороті залишилося п’ять фунтів п’ятнадцять шилінгів — вистачить тижнів на три, якщо економити. Наразі потрібно поїхати до Лондона й орендувати собі кімнатку. Дороті навіть не уявляла, що вона робитиме після цього. Та перша хвиля паніки вже вляглася, і Дороті усвідомила, що все не так вже й погано. Попервах їй допоможе тато, а в найгіршому випадку (її аж пересмикувало від однієї думки про це) доведеться ще раз звернутися до кузена. До того ж її шанси знайти роботу були не такими вже й кепськими. Вона молода, по мові чути, що освічена, і готова працювати за платню прислуги — такі якості високо цінуються директорами чотирисортних шкіл. Скоріш за все, для неї все складеться добре. Але на неї, поза сумнівом, чекали скрутні часи — пошуки роботи, непевність у майбутньому й нависла над головою загроза голоду.

Однак усе сталося зовсім не так, як очікувалося. Не встигла Дороті і на п’ять ярдів відійти від хвіртки, як на вулиці з’явився хлопчина-поштар на велосипеді й, насвистуючи та одним оком позираючи на таблички на будинках, поїхав назустріч Дороті. Побачивши назву «Рінгвуд-хаус», він звернув на узбіччя, загальмував і звернувся до Дороті:

— Міс Міллбуру тутка живе? — спитав, кивнувши головою на «Рінгвуд-хаус».

— Так, це я. Я міс Міллборо.

— Наказано зачекати, як буде відповідь, — сказав хлопчина і вийняв з-за пояса оранжевий конверт.

Дороті поставила сумку на тротуар. Вона знову почала тремтіти. От тільки вона й сама не знала, від радості чи страху, бо у голові майже одночасно спалахнули дві протилежні думки: «О, хороші новини!» і «О ні, тато серйозно занедужав!» Сяк-так вона відкрила конверт. Усередині виявилася телеграма на двох сторінках, яку Дороті заледве могла прочитати:

«Возрадуйтеся кома праведні кома у господі знак оклику чудові новини знак оклику твою репутацію відбілено крапка місіс семпрілл впала у яму кома яку сама ж собі і вирила крапка позов про наклеп крапка ніхто їй більше не вірить крапка твій батько хоче кома щоб ти негайно повернулася додому крапка якраз їду до міста крапка можу тебе забрати кома якщо хочеш крапка прибуду незадовго після того кома як ти отримаєш цю телеграму крапка зачекай на мене крапка хваліть його на цимбалах брязкаючих [89] Псалом 150:5. знак оклику з любов’ю крапка».

Навіть без підпису було зрозуміло, що телеграма від Ворбертона. Дороті відчула слабкість і ще сильніше почала тремтіти. Ніби крізь пелену до неї долинуло, що хлопчина-поштар її щось питає:

— Відповідь буде? — повторив він утретє, а може, й вчетверте.

— Не сьогодні, дякую, — спромоглася вичавити з себе Дороті.

Хлопець сів на велосипеда і поїхав геть, навмисне насвистуючи ще голосніше, щоб виразити Дороті своє невдоволення через те, що вона не дала йому чайових. Але Дороті навіть не помітила насмішки поштаря. З усієї телеграми вона по-справжньому зрозуміла лиш одну-єдину фразу: «Твій батько хоче, щоб ти негайно повернулася додому», і все ніяк не могла опам’ятатися. Хтозна скільки часу вона отак стояла на тротуарі, аж поки з-за рогу не виїхало таксі з містером Ворбертоном усередині. Він помітив Дороті, звелів таксисту зупинитися, вискочив з машини і, сіяючи усмішкою, одразу підбіг до неї та взяв за руки.

— Привіт! — вигукнув він і, притягнувши до себе, по-дружньому обійняв її прямо на очах у перехожих. — Як ти? Святий Боже, як ти схудла! Он, аж ребра стирчать. Де там та твоя школа?

Дороті, яка ще не встигла вивільнитися з його обіймів, трохи повернула голову й одними очима показала на темні вікна «Рінгвуд-хаус».

— Це?! Оце вона?! Боже, яка діра! Де твій багаж?

— Усередині. Я залишила гроші, щоб мені його переслали. Думаю, з ним нічого не станеться.

— Дурниці! Навіщо платити? Візьмемо його з собою. Поїде на даху таксі.