Джордж Оруэлл - Донька пастора

— Та як ви не розумієте? Усе довкола перемінилося, і сам світ раптом став таким порожнім.

— Порожнім? — вигукнув містер Ворбертон. — Як це порожнім? От ніколи не думав, що почую подібну дурницю від дівчини твого віку. Ніякий він не порожній, а навпаки — просто бездонний, хай йому біс. У цьому й біда. Сьогодні ми є, а завтра нас уже немає, і немає часу насолодитися усім, що нам дано.

— Але як ми можемо насолоджуватися життям, коли воно позбавлене сенсу?

— Боже правий! Навіщо тобі здався той сенс? Коли я їм свою вечерю, я роблю це не для того, щоб прославити Господа, а просто тому, що люблю поїсти. У світі повнісінько чудових речей: книжки, картини, вино, подорожі, друзі — усе, що тільки забажаєш. І я ніколи не бачив у всьому цьому якогось оcобливого сенсу, щоправда, і не надто його дошукувався. Ну чому просто не приймати життя таким, як воно є?

— Але ж...

Дороті замовкла. Вона вже бачила, що слова марні, містер Ворбертон не зрозуміє. Та і як йому зрозуміти, через що вона проходить, — як душа, зрощена в набожності, сахається й жахається світу, який раптом втратив усілякий сенс. У нього в голові не вкладеться навіть пантеїзм з його нікчемними банальностями. А думка про нікчемність та марність буття якщо й проскакувала в його мозку, то, мабуть, видавалася йому радше потішною. Та попри все це він був доволі проникливим. Він чудово усвідомлював практичні труднощі її теперішнього становища і врешті-решт перевів розмову у це русло.

— Я, звісно, розумію, що тобі буде непросто після повернення додому. Почуватимешся вовком в овечій шкурі, так би мовити. Парафіяльні клопоти, зустрічі у Спілці матерів, молитви біля ліжок вмираючих і все таке... такі обов’язки не назвеш приємними. Боїшся, що не витримаєш? У цьому проблема?

— О ні. Я навіть не думала про це. Робитиму все, як робила раніше. Я вже звикла. Окрім того татові потрібна моя допомога. На помічника грошей немає, а клопотів вистачає.

— Тоді у чому річ? Огидне власне лицемірство? Боїшся, що причасний хліб у горлі застрягне? На твоєму місці я б не переживав. Половина пасторських доньок по всій Англії страждають від того самого. Та й дев’ять з десяти пасторів, маю зауважити.

— Почасти і через це. Доведеться прикидатися. Ох, скільки ж доведеться прикидатися! Але і це ще не найгірше. Можливо, це навіть не має аж такого значення. Може, якщо лицемірства не уникнути, то краще вже такий тип лицемірства.

— Що це ще за «такий тип» лицемірства? Ти ж не хочеш сказати, що друга найкраща річ після віри — це вдавати віру?

— Так... Гадаю, саме це я і намагаюся сказати. Можливо, так краще — принаймні, не так егоїстично — вдавати, що віриш, навіть якщо насправді не віриш, аніж відкрито заявляти про своє невірство і тим самим підштовхувати до невірства інших.

— Моя люба Дороті, — сказав містер Ворбертон, — твій розум, ти вже вибач за відвертість, не зовсім здоровий. Ет, чорт забирай! Він не просто хворий, він уже загноївся. Те твоє християнське виховання нагородило тебе своєрідною психологічною гангреною. Говориш мені тут, що позбулася своїх безглуздих вірувань, якими тебе годували з пелюшок, а проте вибираєш такий спосіб життя, який без них не має сенсу. І ти думаєш, це розумно?

— Не знаю. Ні, мабуть, нерозумно. Але мені таке життя підходить, я до нього звикла.

— Ти, Дороті, — продовжив містер Ворбертон, — ніби вбираєш у себе найгірше, що тільки є в обох світах. Ладна дотримуватися засад християнства, відкидаючи при цьому концепцію раю. Здається мені, що якби всі перестали прикидатися, то виявилося б, що вас таких чимало блукає руїнами англіканства. Могли б навіть цілу секту створити, — задумливо додав він. — А що? «Англіканські атеїсти». Щоправда, це не так секта, до якої я хотів би належати.

Вони ще трохи подискутували, але ні до чого не договорилися. Правду кажучи, тема віри та сумнівів у своїй вірі була вище розуміння містера Ворбертона і наганяла на нього страшенну нудьгу. Такі дискусії для нього були радше приводом для богохульства. Зрештою, він змінив тему, облишивши спроби зрозуміти позицію Дороті.

— Ми сперечаємося про дурниці, — сказав він. — Ти нахапалася деяких депресивних ідей, але це нічого, переростеш. Християнство все-таки лікується. Я про інше хотів з тобою поговорити. Вислухай мене, будь ласка. Після восьми місяців мандрів ти нарешті повертаєшся додому, де, сама розумієш, на тебе чекатиме не надто теплий прийом. У тебе й до цього було важке життя — каторжне, я б навіть сказав, — а тепер, коли ти вже не така хороша дівчинка, як раніше, воно стане ще важчим. Так от, подумай добре, чи так уже необхідно тобі до нього повертатися?