Джордж Оруэлл - Донька пастора

— А який у мене вибір? Хіба знайти нову роботу. Іншого виходу я не бачу.

Містер Ворбертон, ледь схиливши набік голову, якось дивно подивився на Дороті.

— Власне кажучи, — сказав він дещо серйозніше, ніж зазвичай, — я міг би запропонувати тобі одну альтернативу.

— Знову вчителювати? Можливо, мені й справді слід податися у викладачки. Щось мені підказує, що рано чи пізно я все одно до цього повернуся.

— Ні. Я не зовсім про це.

Увесь цей час містер Ворбертон сидів у франтуватому крислатому капелюсі з сірого фетру, який прикривав його лисину. Тепер, одначе, він зняв цього капелюха й обережно поклав на порожнє місце поруч себе. Його голий череп, на якому збереглося лише кілька пасом світлого волосся біля вух, нагадував велетенську рожеву перлину. Дороті здивовано за цим спостерігала.

— Я знімаю свого капелюха, — сказав він, — щоб ти побачила мене у всій, так би мовити, некрасі. Для чого я це роблю, зрозумієш за хвилину. А тепер дозволь мені зробити тобі альтернативну пропозицію, яка не передбачатиме повернення до дівчаток-скаутів і Спілки матерів чи добровільного ув’язнення у темниці, яку видають за школу для дівчаток.

— Про що це ви? — спитала Дороті.

— Одне слово, ти... ти тільки не квапся з відповіддю; я визнаю, що знайдеться чимало очевидних заперечень, але... ти вийдеш за мене?

Дороті аж рот роззявила від здивування. І можливо, трохи зблідла. Поспіхом, майже інстинктивно, відсунулася від нього якомога далі, наскільки це дозволяв диван. Але містер Ворбертон навіть не поворухнувся. Натомість цілком спокійно продовжив:

— Ти ж знаєш, що Долорес (так звали колишню пасію містера Ворбертона) уже рік як пішла від мене?

— Але я не можу, не можу! — вигукнула Дороті. — Ви ж знаєте, що не можу! Я не... не така. Я думала, ви знали. Я ніколи не вийду заміж.

Містер Ворбертон проігнорував ці її слова.

— Згоден, — продовжував він з тією самою непохитною незворушністю, — я не входжу до списку перспективних женихів. Я старший за тебе. Ми обоє сьогодні викладаємо всі свої карти на стіл, тож відкрию тобі велику таємницю: мені сорок дев’ять. У мене троє дітей і паскудна репутація. Такий шлюб твій батько, м’яко кажучи, не схвалюватиме. І дохід у мене всього сім сотень на рік. Та все ж подумай над моєю пропозицією!

— Я не можу, ви ж знаєте, чому я не можу! — повторила Дороті.

Вона чомусь завжди вважала, що він «знає, чому вона не може», хоч вона ніколи йому чи будь-кому іншому цього не пояснювала. Цілком ймовірно, що, навіть якби вона спробувала усе пояснити, він би її не зрозумів. Містер Ворбертон говорив далі, ніби не чуючи її слів.

— Давай-но я запропоную тобі ділову угоду, — сказав він. — Звісно, я не мушу тобі казати, що вона набагато цінніша за попередню пропозицію. Я, як то кажуть, не створений для шлюбу і не став би просити тебе вийти за мене, якби мене в особливий спосіб до тебе не вабило. Але давай спершу розберемося з діловою стороною угоди. Тобі потрібен дім і засоби для існування; мені потрібна дружина, яка б тримала мене в шорах. Мені вже остогиділи жінки, з якими я промотав своє життя, — пробач, що доводиться їх згадувати, — і я вирішив, так би мовити, взятися за розум. Трохи запізно, мабуть, але краще пізно ніж ніколи. Окрім того, мені потрібен хтось, хто міг би доглядати за дітьми — за байстрюками , ну, ти знаєш. Я не очікую, що ти вважатимеш мене страшенно привабливим, — додав він, мимоволі провівши рукою по лисій маківці, — та, з другого боку, зі мною дуже легко поладнати. З аморальними людьми завжди чомусь легше знайти спільну мову. Та й тобі ця угода принесе чималу вигоду. Чому ти маєш до кінця життя розносити парафіяльний вісник і натирати ноги старим жінкам маззю від ревматизму? Ти будеш щасливішою, якщо вийдеш заміж, нехай і за чоловіка з лисиною та заплямованим минулим. У тебе було важке, гірке життя як для дівчини твого віку, та й майбутнє не виглядає надто радісним. Ти взагалі задумувалася, яке життя тебе чекатиме, якщо не вийдеш заміж?

— Не знаю. Так, трохи, — сказала Дороті.

Містер Ворбертон не розпускав рук і не ліз до неї зі своїми ніжностями, тож вона трохи заспокоїлася і відповідала на його запитання без колишньої паніки. Він дивився у вікно і провадив далі задумливим, незвично тихим голосом, таким тихим, що спершу вона заледве могла розібрати його слова за гуркотом поїзда. Та ось його голос став гучнішим, і в ньому з’явилися серйозні нотки, яких Дороті ніколи у містера Ворбертона не чула.