Джордж Оруэлл - Донька пастора

— Це не зовсім так, але... Ох! Не знаю, як пояснити!

Дороті хотіла сказати, що, хоч і втратила віру, сама вона не змінилася, не могла змінитися, не хотіла змінюватися, руйнувати духовне підґрунтя свого розуму; що її світогляд, який здавався тепер порожнім і позбавленим сенсу, все ж був християнським світоглядом; що християнський спосіб життя був для неї найприроднішим. Але вона не вміла це висловити і боялася, що, якщо спробує, то тільки спровокує містера Ворбертона на насмішки. Тому непереконливо підсумувала:

— Мені чомусь здається, що краще продовжувати жити, як раніше.

— Точнісінько так само, як раніше? Увесь набір? Дівчатка-скаути, «Спілка матерів», «Промінь надії», «Товариство сімейного щастя», парафіяльні обходи, недільна школа, причастя двічі на тиждень, кілька сотень псалмів, григоріанський хоровий спів? Упевнена, що зможеш?

Дороті мимоволі всміхнулася:

— Ніякого григоріанського хорового співу. Тато цього не любить.

— І ти думаєш, що, окрім як у думках, твоє життя зовсім не зміниться, буде достоту таким самим, як і до втрати віри? Жодної зміни у звичках?

Дороті замислилася. Звісно, певні зміни у звичках таки будуть, але більшість із них пройдуть для інших непоміченими. Пригадалася її дисциплінарна шпилька. Та завжди була її маленькою таємницею, тож Дороті вирішила і зараз про неї не розповідати.

— Що ж, — врешті сказала вона, — гадаю, під час святого причастя тепер я стоятиму навколішки праворуч від міс Мейфілл, а не ліворуч.

Минув тиждень.

Дороті виїхала на пагорб і підкотила велосипед до хвіртки пасторату. Стояв безхмарний холодний вечір, й удалині сонце поволі котилося за видноколо на тлі зеленкуватого неба. Дороті помітила, що ясен біля хвіртки зацвів, укрившись грудочками темно-червоного цвіту, що були схожими на ранки із закипілою кров’ю.

Як же вона втомилася! Перший тиждень після повернення видався дуже напруженим: довелося відвідати всіх парафіянок зі списку і спробувати якось привести до ладу церковні справи. За час її відсутності всюди запанував страшенний безлад. Церква була геть занедбаною. Дороті майже весь день провела зі щіткою та мітлою й совком у руках, відчищаючи від бруду кожнісінький закуток; вона й досі здригалася від згадки про купки мишачого посліду, які знайшла за органом. (Приманив мишей до церкви Джорджі Фрю, хлопчина, що роздував органні міхи: він узяв собі за звичку приносити до церкви пакетики з печивом і їсти його під час проповідей.) Церковними спільнотами ніхто не займався, і в результаті «Промінь надії» й «Товариство сімейного щастя» розпалися, відвідуваність недільної школи знизилася наполовину, а у «Спілці матерів» йшла міжусобна війна, що розгорілася через якесь безтактне зауваження міс Фут. Дзвіниця була в жалюгідному стані. Парафіяльний вісник розвозили нерегулярно, і гроші за нього ніхто не збирав. У рахунках жодного з церковних фондів не було ніякісінького ладу, а дев’ятнадцять шилінгів узагалі невідомо куди запропастилися. Навіть у парафіяльному реєстрі примудрилися наплутати, і так далі, ad infinitum [94] До безкінечності (лат.). . Пастор пустив усе на самоплин.

Дороті була по вуха в роботі, відколи переступила поріг рідного дому. Як не дивно, вона доволі швидко взяла колишній темп. Здавалося, ніби її не було всього лише день. Тепер, коли скандал уже влігся, її повернення до Кнайп-Гілл ні в кого не викликало особливого інтересу. Деякі жінки з її списку, особливо місіс Пайсер, були щиро раді її бачити, а Віктор Стоун попервах виглядав трохи присоромленим через те, що спочатку повірив був місіс Семпрілл, але дуже скоро про це забув і взявся розповідати Дороті про свій останній тріумф на сторінках «Життя церкви». Леді з кавової гвардії, звісно, перепиняли Дороті на вулиці й починали щебетати: «Моя люба, ми страшенно раді вас знову бачити! Вас так довго не було! І знаєте, дорогенька, було так неприємно, коли та жахлива наклепниця ходила по місту й розповідала про вас ті байки. Сподіваюся, ви знаєте, любонько, що — за всіх ручатися не можу — але я не повірила жодному її слову...» І так далі, і тому подібне. Але ніхто не ставив нетактовних запитань, яких вона так боялася. Майже всіх задовольняло пояснення «викладала у школі під Лондоном», і ніхто не став навіть цікавитися назвою тієї школи. Дороті збагнула, що їй ніколи нікому не доведеться зізнаватися, що вона спала на Трафальгарській площі чи була заарештована за жебрацтво. Річ у тім, що люди, які живуть у маленьких містечках, мають лишень приблизне уявлення про все, що відбувається далі ніж за десять миль від їхньої хвіртки. Світ за межами цього кола — terra incognita [95] Незвідана земля (лат.). , землі, населені, певно, одними драконами та людожерами, але не особливо цікаві.