За кілька хвилин Дороті спинилася, поклавши ножиці на коліна. У голову знову прокралася думка, яка, немов привид, весь тиждень переслідувала її, гризла кожну вільну хвилину. От і тепер повернулася, відволікаючи від роботи. То була думка про те, що містер Ворбертон сказав їй у потязі, — яким віднині буде її життя, без чоловіка і без грошей.
Хвилював її не зовнішній аспект майбутнього. Його вона уявляла доволі чітко. Ще років десять безплатно виконуватиме обов’язки вікарія, а тоді повернеться до викладання у школі. Зовсім не обов’язково у такій, як у місіс Кріві. Поза сумнівом, вона зможе підшукати собі щось хоч трохи ліпше — не таке задрипане місце, щоб не так сильно нагадувало тюрму; а може, випаде навчати дітей у ще похмурішій дірі, де ще більша каторга. У будь-якому випадку вона приречена на таку саму долю, що й усі самотні жінки на безгрошів’ї. «Старі діви Старої Англії», як хтось їх назвав. Дороті двадцять вісім — саме час поповнити їхні ряди.
Але це не важливо, геть не важливо! Чого ніколи не вбити в голову всяким ворбертонам світу цього, хоч тисячу років їм про це тороч, так це те, що зовнішні негаразди, як-от бідність чи важка праця, чи навіть самотність, самі по собі не важливі. Важливо те, що відбувається у твоєму серці. Лише на одну лиху мить злякалася вона бідності — у потязі з містером Ворбертоном. Але мить слабкості минула. Не через це варто їй хвилюватися, не через це мусить вона загартовувати свою волю й перебудовувати свій розум.
Ні, не через це, а через дещо набагато фундаментальніше — через мертвотну порожнечу, яку вона раптом розгледіла у самій суті речей. Дороті думала про те, як усього лиш рік тому сиділа вона на цьому самому стільці з цими самими ножицями в руках, роблячи майже те саме, що й зараз; але тоді і зараз — ніби дві різні людини. Куди поділася та доброзичлива кумедна дівчина, яка в екстазі молилася, вдихаючи літні пахощі поля, і колола собі руку шпилькою за святотатські думки? А де всі ми, минулорічні? Та все ж — і в цьому якраз і лихо — вона і є тією самою дівчиною. Переконання змінюються, думки змінюються, але є якась сокровенна частина душі, яка не міняється. Віра зникає, але потреба у вірі залишається.
А якщо у вас є віра, то все решта не має значення. Як щось може вас злякати чи вибити з колії, якщо у світі є вища мета, яку ви розумієте і якій можете служити? Все життя осяяне її світлом. У вашому житті немає місця ні душевній втомі, ні сумнівам, ні відчуттю марності буття, ні бодлерівській хандрі, що підстерігає вас у години байдикування. Кожна ваша дія важлива, кожна мить освячена, вірою вплетена у візерунок на полотні вічної радості.
Дороті задумалася про природу життя. Виходиш з утроби матері, проживаєш шістдесят чи сімдесят років, а тоді помираєш і зотліваєш у землі. І кожна мить твого життя, не відкуплена вищою метою, наповнена сірістю, спустошенням, яке не описати словами, але яке відлунює гострим болем у серці. Якщо могила насправді є останньою зупинкою на життєвому шляху, то життя — річ моторошна й потворна. І з цим не посперечаєшся. Подумайте про життя таке, як воно є, уявіть це життя в подробицях, а тоді скажіть собі, що за всім цим нічого не стоїть, що у всьому цьому немає жодної вищої мети, немає жодного іншого призначення, окрім могили. Тільки невігласи й самодури, а ще ті, кому пощастило прожити винятково вдале життя, не здригнуться від цієї думки.
Дороті засовалася на стільці. Та зрештою мусить же бути якийсь сенс, якась мета у всьому цьому! Світ не може бути випадковістю. Усе, що відбувається, має причину, а відповідно, і мету. Якщо ти існуєш, то тебе створив Бог, а раз Він дав тобі свідомість, то, отже, Він і сам свідомий. Руки нездари-творця не зліплять геніального творіння. Він створив тебе і Він уб’є тебе заради Своєї мети. І мета ця незбагненна. Така вже природа речей, що цієї мети людині не пізнати, і хтозна, може, якби ми й пізнали її, то відкинули б. Можливо, твоє життя і смерть — лиш одна нотка у вічному оркестрі, який грає задля Його розваги? І, скажімо, тобі не подобається мелодія, що тоді? Дороті пригадався той огидний, позбавлений священничого сану церковник на Трафальгарській площі. Чи справді він сказав ті слова, чи вони їй просто наснилися? «А тому з демонами та архидемонами і всім воїнством пекельним...» Які дурниці! Навіть той факт, що тобі не подобається мелодія, уже є частиною мелодії.
Дороті билася над проблемою, яка, схоже, не мала вирішення. Вона чітко бачила, що заміни вірі немає. Тут не зарадять ні язичницьке поклоніння життю як самодостатній силі, ні веселі обряди пантеїстів, ні псевдорелігія «прогресу» з візіями сяючих утопій та мурашників зі сталі й бетону. Тут або все, або нічого. Або земне життя є підготовкою до чогось більшого та вічного, або воно безглузде, темне й моторошне.
Читать дальше