Джордж Оруэлл - Нехай квітне аспідистра

Вони ледь не підстрибом здолали останній сходовий марш. У них все було готово — заходь і живи! Скільки вечорів провели вони тут протягом останніх тижнів, готуючись до переїзду! Облаштовувати власне житло здавалося їм великою пригодою. Жоден із них навіть меблів раніше не мав. Переступивши поріг своєї нової квартири, вони обійшли її, із захватом роздивляючись все довкола, так наче вперше її бачили. Кожна, навіть найдрібніша, деталь дарувала неймовірну радість. Двоспальне ліжко з рожевою ватяною ковдрою. В комоді лежали рушники з білизною. Стіл, що розкладається, чотири стільці, два крісла, диван, полиця для книжок, червоний індійський килим і мідне відерце для вугілля, яке вони купили на вуличному базарчику! І все це належить їм (принаймні, доки вчасно погашається кредит). Вони зайшли до кухні.

Як же це чудово, коли є все необхідне: плита, холодильник, столик з емальованою стільницею, каструлі, підставка для тарілок, чайник, рушники, навіть засіб для миття посуду, навіть сода в банці для джему. Хоч бери і починай готувати. Вони стояли, тримаючись за руки, і милувалися Педдінгтонським вокзалом.

— О, Гордоне, яке ж це щастя! Мати власний куточок і бути господарями в ньому.

— Найбільше мене тішить думка про спільні сніданки. Уяви: ти сидиш навпроти мене, наливаєш каву... Правда ж, дивно, що ми стільки знайомі і жодного разу не снідали разом?

— Давай щось приготуємо просто зараз. У мене просто руки сверблять потарахкотіти цим посудом.

Розмарі зварила каву і принесла її до кімнати на червоній лакованій таці, яку вони придбали на розпродажі у «Селфріджіс». Узявши чашку, Гордон підійшов до вікна. Внизу у сонячних променях тонула вулиця, ніби затоплена золотистим морем. Він опустив порожню чашку на столик поруч.

— А тут ми поставимо аспідистру, — сказав він.

— Поставимо що?

— Аспідистру.

Розмарі засміялася. Гордон зрозумів, що вона сприйняла його слова як жарт.

— Треба встигнути до квіткової крамниці, доки вона не зачинилася.

— Гордоне, ти серйозно? Невже ти СПРАВДІ хочеш завести аспідистру?

— Так. Ми за нею доглядатимемо. Кажуть, її листя найкраще протирати старою зубною щіткою.

Розмарі вхопила його за руку:

— Адже ти жартуєш, правда?

— Чому б це я жартував?

— Аспідистра! І як тобі таке могло спасти на думку — завести вдома це жахіття? До того ж нам немає куди її поставити. Їй тут не місце, а в спальні тим паче. Спальня з аспідистрою — просто маячня якась!

— І не треба у спальні. Ми поставимо аспідистру тут, на підвіконні, щоб її було всім видно з будинку навпроти.

— Гордоне, ти знущаєшся?

— Ні, кажу тобі цілком серйозно: нам потрібна аспідистра.

— Але для чого?

— Тому що у нас має бути аспідистра. Це частина весільного ритуалу.

— Не верзи дурниць! Я не хочу тут бачити ніяких аспідистр. У крайньому випадку, заведемо герань.

— Ні, герань — це не те. Нам потрібна саме аспідистра.

— У цій квартирі не буде аспідистри. Крапка.

— А я кажу, що буде. Хіба ти не давала обітниці слухатися свого чоловіка?

— Ні, не давала. Ми не вінчалися.

— Усе одно, в шлюбі від дружини очікують саме цього — «кохати, поважати і слухатися».

— А от і ні. У будь-якому разі, ми не купимо аспідистру.

— Купимо.

— Ні, Гордоне!

— Так.

— Ні.

Розмарі нічого не розуміла, їй здавалося, що він просто її дражнить. Обоє завелися, і почалася гаряча суперечка. Перша подружня сварка. За пів години вони пішли купувати аспідистру.

Але щойно вони спустилися на кілька сходинок, як Розмарі завмерла, вхопившись за поручні. Вона торкнулася живота:

— Гордоне!

— Га?

— Ворухнулося!

— Що ворухнулося?

— Дитя. Я щойно це відчула.

— Правда?

У Гордона спиною пробіг морозець. На мить в ньому прокинувся сексуальний потяг, але дуже ніжний, геть не схожий на той, який він відчував раніше. Він спустився на кілька сходинок, став на коліна і приклав вухо до її живота.

— Нічого не чую, — згодом сказав він.

— Ну звісно, ти нічого й не почуєш. Принаймні, ще кілька місяців.

— Але ж пізніше почую?

— Думаю, так. На сьомому місяці, здається. А штовхатися починає на четвертому.

— Але дитя справді ворухнулося?

— Так.

Гордон ще якийсь час стояв на колінах, прислухаючись до того, що було в животі Розмарі. Але не чув нічого, крім биття пульсу у власному вусі. Та Розмарі не могла помилитися. Десь там, у затишній м’якій темряві, ворушилося щось живе.

Нарешті в родині Комстоків щось відбулося.