Джордж Оруэлл - Нехай квітне аспідистра

— Нам не обов’язково одружуватися. Тому й кажу: вирішуй сам. Бо є інший шлях.

— Який ще шлях?

— Дівчина з «Альбіону» дала мені адресу. Її подружці зробили це за п’ять фунтів.

Гордон здригнувся. Тільки зараз він усвідомив, про що йдеться. Слово «дитина» набуло для нього нового значення. Тепер це вже не було якесь абстрактне поняття, що віщувало біду. Йшлося про живу плоть — частинку його самого, що жила і росла в животі у Розмарі. Їхні погляди зустрілися, і між ними блискавкою пролетіло відчуття неймовірної близькості. Наче їх самих зв’язувала якась невидима пуповина. Ні, не можна так чинити! Це блюзнірство! (Якщо це слово взагалі щось означало для Гордона.) Ще й ця паскудненька деталь щодо п’яти фунтів... Він похитав головою:

— Без паніки! Хай би що сталося, ми не підемо на ТАКИЙ жахливий крок. Це просто огидно!

— Знаю. Але я не можу народити поза шлюбом.

— А, дідько з ним! Якщо це справді необхідно, ми одружимося. Та я б радше руку дав на відсіч, ніж дозволив би такому статися.

Дзинь! Зайшла компанія: двоє хлопців неприємної зовнішності в дешевих блакитних костюмах і галаслива дівчина. Один з хлопців запитав, чи є щось «гаряченьке». Гордон мовчки вказав їм на полиці «Еротика». Кілька сотень книжок — назви на кшталт «Таємниці Парижа» або «Той, кому вона довіряла»; на засмальцьованих обкладинках зображення напівоголених дівчат і чоловіків у смокінгах поруч. Самі ж тексти були доволі цнотливими. Доки хлопці гортали сторінки, дівчина манірно хихотіла. Вони так дратували Гордона, що він не міг на них дивитися.

Щойно вони пішли, він повернувся до Розмарі, обійняв ззаду її за плечі, просунув руки під її пальто — долоні зігрілися теплом її грудей. Йому подобалася пружність її тіла і думка про те, що в ній зростає його сім’я. Вона ніжно торкнулася його руки. Але не вимовила жодного слова. Чекала на його рішення.

— Якщо ми одружимося, я маю стати респектабельним чоловіком, — сказав він.

— А ти зможеш? — повертаючись до свого звичного грайливого тону, запитала Розмарі.

— Я про те, що доведеться влаштуватися на пристойну роботу — піти до «Нового Альбіону», наприклад. Думаю, мене й досі там чекають.

Гордон відчув, як Розмарі заспокоюється. Він знав, що вона для цього сюди прийшла. Але не тиснула на нього.

— Я не казала, що очікую, що ти туди повернешся. Так, я хочу, щоб ми одружилися — заради дитини. Але це не означає, що ти маєш забезпечувати мене.

— Тоді який сенс одружуватися, якщо я не здатен забезпечити свою родину? Припустимо, ми одружимося і все залишиться, як є, — я й надалі нидітиму тут за копійки. Що ти робитимеш у такому випадку?

— Не знаю. Працюватиму, доки зможу. А коли вже буде неможливо приховувати, поїду до батьків.

— Оце-то радість буде! Ти ж так хотіла, щоб я повернувся до «Альбіону». Невже передумала?

— Я ще раз все як слід обміркувала. Я знаю, ти терпіти не можеш цієї роботи, і хочу, щоб ти жив своїм життям.

Гордон мовчав.

— Отже, — після паузи мовив він, — у нас є два шляхи: або ми одружуємося і я повертаюся до «Альбіону», або ти йдеш до лікаря і платиш йому п’ять фунтів.

Розмарі підскочила. Його прямолінійність вразила її. Тепер ситуація була чітко окреслена і виглядала потворнішою, ніж здавалася раніше.

— Навіщо ти так?

— Ну, як є.

— Я зовсім не для цього прийшла. Я просто хотіла розставити всі крапки над «і». А зараз скидається на те, наче я тебе до чогось примушую, граю на твоїх почуттях, погрожуючи позбутися дитини. Такий собі шантаж.

— Я такого не казав. Але факт залишається фактом.

Обличчя Розмарі спотворили зморшки, брови насупилися. Але вона пообіцяла собі, що не влаштовуватиме сцен. Міг би й сам здогадатися, як вона зараз почувається. Гордон не був знайомий з її родиною, але неважко уявити, як вона повертається до свого маленького містечка з позашлюбною дитиною або — ще гірше — з чоловіком, який не здатен забезпечити сім’ю. Проте Розмарі хотіла, щоб усе було чесно. Жодного шантажу! Глибоко вдихнувши повітря, вона сказала:

— Гаразд, не перекладатиму проблеми на твої плечі. Це було б неправильно. Хочеш — одружуйся, не хочеш — не одружуйся зі мною, але дитину я залишаю.

— Ти це серйозно?

— Так.

Він міцно обійняв Розмарі. Її тепле тіло притискалося до його. Яким же дурнем треба бути, щоб відпустити її. Тримаючи дівчину у своїх обіймах, він чітко розумів: не може бути жодних альтернатив.

— Я знаю, ти хочеш, щоб я повернувся до «Нового Альбіону», — сказав він.