Джордж Оруэлл - Нехай квітне аспідистра

— Заходьте, — байдуже протягнув Гордон.

Двері відчинилися. На порозі стояла Розмарі. Кілька секунд вона вагалася, перш ніж зайти досередини, — їй у ніс різко вдарив сморід спертого повітря. Навіть у світлі лампи, що ледь жевріло, вона встигла розгледіти цей хлів: купа паперів поміж недоїдками на столі, вичахлий жар у каміні, всохла аспідистра. Розмарі зняла капелюшка, кинула його на крісло і повільно підійшла до ліжка.

— Оце так барліг! — сказала вона.

— Вирішила повернутися? — запитав Гордон.

— Так.

— Знову читатимеш нотації? — сказав він, напіввідвернувшись від неї і прикривши обличчя рукою.

— Ні.

— Тоді навіщо?

— Тому що...

Вона стала біля ліжка на коліна, відвела з обличчя його руку, хотіла поцілувати, але раптом відсахнулася:

— Гордоне!

— Що?

— У тебе з’явилася сивина!

— Хіба? Де?

— Ось тут, на скронях. І не одна волосина. Певно, це сталося нещодавно.

— «Вкрило сріблом мої золоті кучері», — байдуже мовив він.

— Тепер ми обоє трохи сиві, — сказала вона, нахиливши до нього голову, щоб показати свої сріблясті пасма на маківці.

Тоді залізла на ліжко, лягла поруч з ним і почала цілувати. Він не опирався. Йому зараз не хотілося близькості, але вона сама підсунулася під нього, її груди притислися до його грудей. Здавалося, дівчина от-от розтане. Вираз її обличчя красномовно свідчив, навіщо вона прийшла. Зрештою, Розмарі була незайманою. І гадки не мала, що робить. Нею керувала великодушність, сама лише великодушність. Вирішила поступитися, щоб утішити злиденного невдаху.

— Я мала повернутися, — сказала вона.

— Але для чого?

— Не могла спокійно спати з думкою про те, що ти тут сам. Це так жахливо!

— Ти правильно вчинила, що покинула мене. І даремно повернулася. Ти ж розумієш, що ми ніколи не зможемо одружитися.

— То й що? Коли кохаєш, це не має жодного значення. Мені байдуже, одружимося ми чи ні. Я кохаю тебе.

— Але в цьому немає жодного сенсу.

— Ну й нехай. Нам давно варто було.

— Краще не треба.

— Ні, треба.

— Усе ж таки ні.

— А я кажу так!

Зрештою, Розмарі перемогла. Він так довго жадав її, що просто не міг опиратися. Це нарешті сталося, без феєричного задоволення, на брудних простирадлах місіс Мікін. Розмарі вдягалася. У кімнаті було дуже холодно. Вони обоє тремтіли. Розмарі вкрила Гордона ковдрою, взяла його руку і потерлася об неї своєю щічкою. Він лежав до неї спиною і навіть не зворухнувся. Тоді вона тихенько зачинила за собою двері й навшпиньках спустилася смердючими й брудними сходами. Вона відчувала розчарування і збентеження.

Весна, весна! Дихнуло ароматом чарівної пори, коли все довкола оживає і розквітає! Коли дзюркотливі струмки змивають останні сліди зими, коли серед ніжної зелені пташки виспівують своє: цінь-цвірінь, тень-телень, пінь-пінь, і все в такому ж дусі (будь-який поет від Бронзової доби до 1805-го року розповість вам краще за мене).

Ну хіба це не абсурд — живемо в часи, коли маємо і централізоване опалення, і консервованих продуктів стільки, що вистачить на цілу зиму, а й досі знайдеться чимало диваків, які продовжують писати про «дзюркотливі струмки». Весна, зима чи осінь — яка тепер різниця представникові сучасної цивілізації? У таких містах, як Лондон, зміну пори року помічаєш хіба що за характером сміття на вулицях. Кінець зими — доводиться топтатися по капустяному листі, липень — всюди валяються вишневі кісточки, листопад — тротуари вкриті попелом від феєрверків, перед Різдвом — шкірки від помаранчів. За давніх часів усе було інакше. Тоді ще був якийсь сенс писати вірші про довгоочікуваний прихід весни. Сидиш місяцями у своїй хатині на сухарях і солонині, не бачиш сонячного світла і мрієш про свіжі овочі та м’ясо.

Гордон не помітив приходу весни. Березень у Ламбеті не нагадував про Персефону. Дні ставали довшими, вітри принесли із собою пилюку, а світлі плями на сірому небі з’являлися зовсім рідко. Якщо дуже захотіти, то, мабуть, можна було десь розгледіти і перші бруньки. Аспідистра, до речі, не всохла, а вижила: хоча з неї й облетіло листя, але на стовбурі з’явилися два нові пагони.

Минав третій місяць, як Гордон почав працювати в бібліотеці. Йому не набридала рутина. Книжковий асортимент розширився до тисячі найменувань, що приносило містеру Чізмену стабільний прибуток у розмірі фунта на тиждень. Хазяїн був цілком задоволений таким станом справ, але разом з тим досадував на Гордона. Найнявши на службу так би мовити п’яничку, він чекав, коли той нарешті нап’ється, не вийде на роботу (бодай раз) і дасть привід його оштрафувати. Проте, як не дивно, у Гордона зникло бажання випивати. Навіть пива собі не купував, хоча й мав на це гроші. Чай здавався йому дієвішою отрутою. Кудись пощезли всі бажання й претензії. Маючи в кишені тридцять бобів на тиждень, він почувався краще, ніж з двома фунтами. Цієї суми вистачало і на оренду, і на цигарки, і на те, щоб попрати одяг, навіть на їжу, хоча його раціон був досить-таки скромним (бекон, хліб з маргарином і чай). Іноді залишалося шість пенсів для відвідин кінотеатру. Гордон і досі всюди носив із собою рукопис «Принад Лондону» — просто сила звички, він більше навіть не намагався вдавати, що працює над поемою.