Джордж Оруэлл - Нехай квітне аспідистра

«Поверніть своїй талії стрункість», «Як цій жінці вдалося вкрасти кавалера у молодої?», «Миттєве рішення проблем з нирками!», «Дотик шовку — туалетний папір м’який, наче шовк», «Гарна білизна — це впевненість у собі», «Сухі готові сніданки — те, що так полюбляє малеча», «Тільки раз скористалася цим кремом, а обличчя, як у юної дівчини!», «З плиткою «Вітолата» заряд бадьорості гарантовано на весь день».

Бути причетним до ЦЬОГО? Ні, ні, і ще раз ні!

Він вийшов на вулицю. Рішення прийнято. Найгірше те, що він уже давно зробив вибір і змирився з ним. Таке відчуття, наче ним керує якась стороння сила. Він знайшов телефонну будку (Розмарі вже мала бути у себе вдома), дістав двопенсову монетку, опустив її у шпарину і почав набирати номер.

— Слухаю, — пролунав низький жіночий голос на тому кінці дроту.

Він натиснув кнопку зв’язку. Отже, назад вороття немає.

— Можна покликати до телефону міс Ватерло?

— Хто її питає?

— Скажіть, що це Комсток. Вона знає. Вона вже вдома?

— Зараз подивлюся. Зачекайте, будь ласка.

Пауза.

— Алло! Це ти, Гордоне?

— Алло! Розмарі? Я хотів сказати... Одне слово, я все вирішив.

— Ох... — кілька секунд вона мовчала, а потім, проковтнувши клубок в горлі, продовжила: — І що ж ти вирішив?

— Піду працювати в «Новий Альбіон», якщо вони мене візьмуть.

— О, Гордоне! Я така щаслива! Ти не злишся на мене? Я не хотіла тиснути на тебе.

— Ні, все добре. Це єдиний вихід із ситуації. Я все обміркував — просто завтра піду до офісу.

— Чудово!

— Сподіваюся, вони візьмуть мене. Зрештою, після того, що сказав старий Ерскін...

— Звісно, візьмуть. Але у мене до тебе буде одне прохання — вдягни костюм.

— Знаю, знаю, його треба викупити з ломбарду. Що ж, позичу в Ревелстона грошей.

— Не треба нічого позичати. Я дам тобі гроші. У мене відкладено чотири фунти. Зараз же піду і вишлю тобі, доки поштове відділення не зачинилося. Тобі, мабуть, і нові черевики потрібні, і краватка. І, до речі, Гордоне!

— Що?

— Надягнеш капелюха? Так буде солідніше.

— Капелюха? Востаннє я надягав його два роки тому. А конче треба? У ньому я буду схожий на якогось комівояжера. Ну гаразд, можу одягнути навіть котелок, якщо ти цього хочеш.

— Ні, ні, звичайного капелюха. А підстригтися встигнеш, любий?

— Так, не переймайся. Буду, як справжній бізнесмен.

— От і добре! Гордоне, маю бігти, доки пошта ще працює. На добраніч, коханий! Щасти!

— На добраніч!

Гордон вийшов з будки. От і все. Що ж він накоїв? Порушив усі свої обіцянки! Його довга і самотня битва закінчилася поразкою. Вірую, Господи. Падаю на коліна, каюся. Його наповнювало якесь нове відчуття. Що це? Розпач, зневіра? Гнів через те, що доведеться знову працювати на бога грошей? Нудьга від думки про перспективу майбутнього? Він спробував розкласти відчуття на дрібні складові. І зрештою усвідомив — це полегшення.

Так, справді — варто було прийняти рішення, як він кожною клітиною свого тіла відчув полегшення від того, що нарешті можна вибратися з цього бруду і холоду й повернутися до нормального людського життя. Всі переконання і принципи, які він щойно порушив, здавалися нічим іншим, як важким тягарем, що лежав на його плечах. До того ж внутрішній голос підказував Гордону, що саме так усе й мало статися. Згадав той день, коли оголосив про своє рішення піти з «Нового Альбіону», почервоніле обличчя містера Ерскіна, його слова, що не варто відмовлятися від «хорошого місця». Але доля мала на Гордона свої плани. Він повинен був повернутися. І було очевидно, що робив він це не тільки заради Розмарі й дитини — навіть якби не дитя, з’явилося б щось інше, що змусило б його повернутися в офіс на роботу. Адже саме цього він у глибині душі й хотів.

Зрештою, надто багато ще було в ньому життєвої енергії, щоб узяти і добровільно вирвати себе з виру реальності. Назавжди. Протягом двох тяжких років він проклинав світ грошей, боровся з ним, намагався сховатися від нього, а в результаті — злидні, порожнеча і відчуття приреченості, від якого нікуди не дінешся. Відмовитися від грошей — це те саме, що відмовитися від життя. Але який у цьому сенс? Навіщо вбивати себе раніше відведеного тобі часу? Завтра він повернеться до «Альбіону» — акуратно поголений, із свіжою стрижкою, в новому костюмі і пальті (тільки б не забути викупити його з ломбарду!) Сяятиме, як нова копійка. Завтра в респектабельному образі ніхто не впізнає неохайного поета. Візьмуть його, куди вони дінуться — у нього є хист до цієї справи. Він продасть їм свою душу і стане до роботи.