Джордж Оруэлл - Нехай квітне аспідистра

Гордон уже другий місяць працював в «Альбіоні». Платили йому чотири фунти десять шилінгів на тиждень. Коли Розмарі звільниться, їм буде сутужно, але наступного року обіцяли підвищення. І коли народиться малюк, батьки Розмарі також, звісно, допоможуть.

Колишній бос Гордона містер Клю звільнився, його місце посів містер Ворнер — канадієць з п’ятирічним досвідом роботи у нью-йоркській рекламній фірмі. Новий начальник був справжнім ентузіастом, з ним було приємно працювати. Вони з Гордоном розпочали роботу над великим проектом. Підкоривши серця споживачів дезодорантом «Квітнева роса», нині «Королева гігієни» планувала випустити на ринок засіб проти неприємного запаху спітнілих ніг. Гордон з босом мали запропонувати замовникові слоган. Потрібно було щось масштабне, на кшталт «дива нічного голодування» — щось таке, що засяде у суспільній свідомості. Містер Ворнер три дні просидів у роздумах і зрештою видав геніальне «П-П»: «Пітний піт». Так просто і влучно! Гордон звернувся до словника, але слова «пітний» там не знайшов. На це містер Ворнер йому відповів: «Ну і дідько з ним, з’їдять за милу душу!» «Королева гігієни» ідею, звісно ж, схвалила. На рекламну кампанію були витрачені шалені гроші. По всій території Британських островів велетенські бігборди вбивали в голови «Пітний піт». Усі постери були абсолютно однакові. Жодних зайвих слів. Лише чітке формулювання:

«П-П»

А як з цим у тебе?

Сама лише фраза, жодних малюнків. До цього часу кожен в Англії вже знав, що вона означає. За допомогою Гордона містер Ворнер розробляв концепцію реклами для газет і журналів. Ворнер відповідав за ідеї, окреслював стиль оформлення і приймав рішення щодо ілюстрацій; Гордон же займався написанням текстів. Оповіді на сто слів про нещасних, які засиділися в дівках, самотніх холостяків, яким постійно відмовляють дівчата, про змарнілих дружин, яким бракує грошей на нові панчохи і які приречені виривати своїх чоловіків з «обіймів чужих жінок». І Гордонові це чудово вдавалося — краще за будь-що, що він будь-коли робив у своєму житті. Містер Ворнер постійно його хвалив. Ні в кого не викликав жодних сумнівів письменницький талант Гордона. Зі словами він вправлявся настільки майстерно, що іншим знадобилися б роки на те, щоб досягти бодай приблизно такого самого результату. Тож його страждання через право зватися «письменником» були не марними.

Попрощавшись з Ревелстоном біля ресторану, вони сіли у таксі — до бюро реєстрації машину замовляв Ревелстон, тож вони вирішили, що можуть дозволити собі повернутися назад теж на таксі. Розморені вином, вони їхали і милувалися травневим сонячним днем за вікном. Розмарі поклала голову на плече Гордона, його пальці гралися її тоненькою обручкою (позолота, ціна — п’ять шилінгів, але виглядає просто чудово).

— Не забути б завтра перед роботою зняти обручку, — нагадала собі Розмарі.

— Це ж треба — ми насправді одружилися! І будемо разом, «доки смерть не розлучить нас».

— Навіть трохи лячно, правда?

— Ми впораємося. Підшукаємо собі будиночок й облаштуємося там з колискою й аспідистрою.

Він підняв її підборіддя, щоб поцілувати. Сьогодні вона вперше ледь підфарбувалася, втім, не надто вдало. І взагалі, у променях травневого сонця обличчя молодят не сяяли свіжістю. У Розмарі стали помітними тоненькі зморшки, щоки Гордона покреслили глибокі борозни. Розмарі можна було дати років двадцять вісім, а Гордон виглядав на тридцять п’ять. Але напередодні вона вирвала три свої сиві волосини.

— Ти мене кохаєш? — запитав він.

— Жити без тебе не можу, дурнику.

— Я тобі вірю. Хоча я вже геть не молодий, і мене добряче потріпало життя.

— Мені байдуже.

Вони почали цілуватися, але раптом відсахнулися одне від одного — з вікна авто поруч на них вирячилися дві худющі мимри.

Квартирка на Еджвер-роуд було доволі непоганою. Район, щоправда, не найкращий, але звідси близько до центру; до того ж тут тихо — вулиця веде в глухий кут. Останній поверх, із заднього вікна видно дах Педдінгтонського вокзалу. Спальня, вітальня, маленька кухня, ванна кімната (з душем), туалет. Двадцять один шилінг на тиждень, без меблів (якісь меблі в них уже були). Ревелстон подарував їм на весілля набір посуду (надзвичайно щедро з його боку), Джулія — якийсь жахливий «столик» з горіховим фанеруванням. Гордон благав її нічого їм не дарувати. Бідолашна Джулія! Такі витрати на Різдво, ще й день народження тітки Анджели у березні. Але як вона могла залишити свого рідного брата без весільного подарунка? Лише Богові відомо, на які жертви їй довелося піти, щоб нашкребти тридцять бобів на цей столик. А от білизни і столових приборів їм не вистачало. Але нічого, з часом куплять.