Зое Дженни - Поклик мушляного рога

Сью стояла під жовтавим світлом неонової лампи у ресторанній кухні і чистила овочі. Тепер вона не соромилася потягувати з фляжки віскі з молоком.

«Якщо не повідтинаєш собі пальці — роби, що хочеш», — сказав їй кухар, коли одного разу несподівано зайшов до її комірки і побачив, як вона гарячково закрутила фляжку і сховала її у кишеню сорочки.

Під час перерви Сью виходила у ресторан і сідала біля панорамного вікна, звідки дивилася, як сідають і злітають літаки. Вона вже безліч разів спостерігала, як маленькі автобуси підвозять людей до літака, і мріяла бути однією з пасажирів. Дівчина споглядала, як вони підіймаються по трапу і зникають за дверима машини, наче в череві велетенського звіра. А коли двері зачиняли і літак повільно котив до злітної смуги, вона думала про людей по той бік вузької стрічки ілюмінаторів, про те, що всі вони мають імена, паспорти і мету. Коли ж літак здіймався в повітря і втягував шасі, наче людина — щойно витягнуту руку, Сью почувалася дивовижно самотньою. Повернувшись на кухню до перезрілих помідорів, які вона мусила нарізати маленькими кубиками, дівчина віддавалася відчуттю, що не важить, ким були ці люди і що вони робили — сам факт, що вони там, нагорі, у літаку, свідчив про їхню цілковиту рацію.

Він уже втретє протягом цього тижня під час її перерви обідав за одним із задніх столиків. Сью сідала так, щоб можна було за ним спостерігати. Він зі знервованим поглядом без упину гортав адресну книгу і комусь телефонував, говорив коротко, рваними фразами, що напливали одна на одну. При цьому він час від часу зустрічався з нею поглядом і без бентеги усміхався дівчині через усі десять столиків, що їх розділяли, наче розмова, яку він вів з людиною на іншому кінці дроту, автоматично включала і Сью.

Дівчина саме поверталася на кухню, коли він міцною рукою притримав її за рукав і мовив: «Власне, Ви надто вродлива, щоб працювати на чорній кухні, де Вас ніхто не бачить».

У своєму маленькому авто з гучним двигуном Філ розповів їй, що він — фотограф і саме працює над одним каталогом, для якого шукає моделей, мовляв, вона могла б підійти.

Він повів її в один заклад у місті, де вони їли сиру рибу, Сью замовила собі віскі з молоком. Йому це здалося невротичним, але цікавим.

Після вечері він завіз її додому, а коли дівчина виходила з машини — простягнув їй свою візитівку.

Картка лежала на столі, наче чужинець. Сью без упину ходила навколо неї і розглядала шматочок картону. Відколи дівчина повернулася додому, вона не могла говорити ні про що інше, ім’я Філ безліч разів пролунало в кімнаті. Це слово було всюди в квартирі, Еліза більше не могла його чути, її дратувало, що Сью така збуджена і не може відірватися від візитівки.

Подзвонити йому?

Подзвони, — відповіла Еліза. Вона вважала, що сказати щось інше було б ідіотизмом, хоч і не хотіла, щоб Сью дзвонила.

Якщо чесно, він мав химерний вигляд.

Та подзвони вже і не діставай мене.

Не можу. Я порву картку і викину його з голови.

Не викинеш.

Може, він насправді вбивця, що прикидається фотографом.

Еліза засміялася:

Подзвони йому і дізнайся.

Ну ти й падлюка, — усміхаючись, сказала Сью.

Це ти принесла картку, не я.

Він запросив мене на вечерю. Я зателефоную і подякую за все.

І який у цьому сенс? Він хоче іншого.

Він хоче мене фотографувати.

Уявляєш, як саме?

Ні, й гадки не маю.

Тоді подзвони.

Сью зняла слухавку і зателефонувала.

На кухні Еліза без потреби переставляла посуд. Зі спальні долинув високий голосок Сью. Еліза відкрутила кран, підставила склянку під струмінь і спостерігала, як вода ллється через край. Вона почула, що подруга поклала слухавку і прийшла на кухню. Мовчки.

Ну? — запитала Еліза якомога байдужішим тоном.

Ми домовилися на наступний понеділок. Пробна фотосесія, — спокійно відповіла Сью.

З убивцею, що прикидається фотографом?

Припини. Я сказала, що ти прийдеш зі мною.

Сью сховала картку, і більше вони про це не говорили.

Що ближче насувався визначений день, то чужішими вони почувалися.

Еліза запропонувала поїхати вночі на озеро, попірнати, але Сью сказала, що не хоче. «Я тільки й роблю, що витягаю тебе нагору, бо ти там, внизу, завжди мрієш померти».

Щоранку вона вставала, лаяла кухаря і неохоче сунулася на роботу в аеропорт.

У неділю вони сіли на Джорджів мотоцикл, який жартома називали скромним спадком, і помчали до міського басейну. Там вони знайшли куток, де було найменше людей. Їх уже не раз просили гратися у свої похмурі ігри деінде. Еліза сідала на бортик із секундоміром у руці і чекала, поки Сью стрибне в басейн. Довге волосся останньої розсипалося по воді, як парасолька.