Зое Дженни - Поклик мушляного рога

Удень Еліза, крізь напівсон, іноді чула віддалені голоси. Десь дзвонив телефон. Хтось захряснув двері. Із заплющеними очима вона спостерігала за простором навколо себе. Тарілки й миски стояли біля її матрацного острівця, наче принесені припливом. Повернувшись з роботи, Сью найперше крокувала на кухню, готувала щось і пила з високих склянок віскі з молоком. Потім приносила Елізі теплу їжу замість схололої, ковзала ласкавим поглядом по фотографіях свого загиблого хлопця і насипала розкришеного хліба на підвіконня, подумки прикликаючи пташині зграї, що пролітали повз.

Одного дня, пізно по обіді Еліза розплющила очі. Сонце ясно освітлювало кімнату. Працював телевізор, кольори на екрані були бліді, але водночас різали око.

З кухні пахло пирогом і свіжим хлібом. Еліза відкинула простирадло і підвелася. Сью була напідпитку і накривала на стіл. Всюди у кухні стояли порожні склянки.

На столі пишався святковий пиріг із дев’ятнадцятьма свічками, котрі вже майже догоріли, на пиріг маленькими крапельками постікав віск. Еліза схилилася над столом і задмухала свічки.

Вони сиділи у маленькій кухні, наче ховрахи у своїй хатці, їли ще теплий пиріг, руками відламували від нього шматки і вологими пучками збирали зі столу крихти.

Сью розклала на підлозі подарунок до дня народження. Еліза здивовано розглядала два водолазні костюми, ласти, підводні ліхтарі, балони з киснем.

«Тепер пірнальницьке спорядження мого хлопця — твоє. Я навчу тебе пірнати».

Було темно. Еліза в гумовому костюмі стояла на місточку, з кисневим балоном за плечима, як із рюкзаком. Місяць плавав у воді, наче маленьке світле коло. Еліза сфокусувала погляд на блискучій цятці, обернулася і впала задки просто в Місяць, який під нею розлетівся на друзки.

Дослухаючись до власного сопіння і гучного шуму крові у вухах, Еліза висвітила ліхтариком Сью. Та трималася за оброслу водоростями скелю. Із отвору між камінням випурхнула зграйка малих брунатних рибок, мигнула перед самими пірнальницькими окулярами і зникла в тіні. Сью показала рукою вниз. А потім пірнула, щільно притиснувши одну руку вздовж тіла, іншою освітлюючи тьмяну глибінь. Скеля за спинами була їхнім єдиним зв’язком із земною твердю — слизький хребет, від якого вони поступово відпливали і про який з кожним метром забували, як і про верх і низ, занурюючись у темне озеро, в дедалі більшу незначущість. Їхні ліхтарики кидали дві світлові кульки у чорну воду. Озеро спало, здавалося, тільки Сью та Еліза рухаються в ньому. Вони посвітили одна на одну й зареготали, аж із ротів випорскнули низки повітряних кульок, наче дивні рослини. Еліза уявила собі, що вони — дві планети і кожна рухається своєю орбітою навколо іншої. Потім вони разом швидко спустилися ще глибше — не могли дочекатися, щоб торкнутися дна. Останні метри вони пропливли, допомагаючи собі інтенсивними ударами ніг. Дівчата приземлилися на випростані руки, від їхніх долонь у воду здійнявся пісок й оповив їх хмарою, наче це озеро видихнуло їм назустріч. Пірнальниці лягли животами на водорості і, за сигналом Сью, синхронно вимкнули ліхтарики.

Еліза уявила собі, що ґрунт на дні озера — це шкіра. Вона занурила у неї свої пальці, щоб учепитися, поклала голову на кущ водяних рослин і стала чекати видінь, які завжди приходили, коли вона лежала в цілковитій темряві. Вона бачила себе на Золотому пагорбі, як бігла під каштанами, у церкву, до кам’яних скульптур — своїх друзів. Бачила дітей, що співали у святковому залі сирітського притулку, їхні груди здіймалися й опускалися, сповнені надії, що і для них знайдуться батьки. Мушляний ріг у старих Авґустиних руках, кров на простирадлі у спальні пана Розенберґа. Десь тут має бути й Джордж, — казала вона собі, проте бачила тільки його кімнату і себе, як прокралася туди, залюблена в її порожнечу. Еліза думала про фотографії в його шухляді і про те, що їм там не місце, а ще — що там усе було не на своїх місцях, а пан Розенберґ сидів у кабінеті і навчав чужих людей говорити.

Світло вмикала Сью. Вона брала Елізу за руку і пливла з нею нагору. Обидві знали, що сама Еліза вже не випливла б.

Молодіжна психіатрична клініка, у яку відправили Джорджа Розенберґа, розміщувалася на південному краю міста. Будівлю завершили лише півроку тому, це був найбільший заклад на всю країну. Округла вугільно-чорна споруда серед офісних будівель і житлових будинків здавалася капсулою космічного корабля, біля неї навіть іноді зупинялися туристи, щоб сфотографувати цей визначний проект.