Зое Дженни - Поклик мушляного рога

Через скляні двері, що оберталися, Еліза зі Сью зайшли до залу для відвідувачів. Приміщення ясно освітлювала безліч маленьких галогенних лампочок, які звисали зі стелі. Мармурова підлога блищала, а кожен крок по ній відлунював голосно і порожнисто, тож Сью з Елізою, не змовляючись, пішли тихіше, майже покрадьки, обережно навшпиньки просуваючись до стійки реєстрації. Там за склом перед екраном комп’ютера сиділа пані, яку Еліза запитала про Джорджа Розенберґа. Викривлена переговорним пристроєм відповідь не забарилася: «Джордж Розенберґ дав чітку вказівку, що не хоче нікого бачити», — промовила пані і повернулася до монітора. На виході з клініки, у дверях, Сью з Елізою зіштовхнулися з Рамоном, який шкаргав вулицею їм назустріч. «І не думай. Він не хоче нікого бачити», — хором вигукнули Еліза і Сью.

«Та я в газеті прочитав, що у сина відомої Марії Розенберґ нервовий зрив. Подумав, він зрадіє, якщо я його перевідаю», — розповів Рамон.

Перед аптекою він попросив дівчат почекати, поки забере батькові ліки. Потім вони втрьох пішли далі. Усі збиралися навідатися до Джорджа, тож мали тепер трохи вільного часу і жодних планів на другу половину дня. На площі група молодих людей співала на імпровізованій сцені сектантські пісні.

Гарно співають, — сказав Рамон.

А, шахраї, як і всі інші, — знудьговано відказала Сью.

Знаю, але все одно, гарно ж співають!

Вони трішки постояли перед сценою, бо Рамон хотів послухати.

За співаками у повітря здіймалося високе риштовання з велетенськими екранами, як у кінотеатрі. На них паралельно показували п’ять різних кліпів, на одному якраз були новини. Кілька секунд вони спостерігали, як натовп у подертому одязі пішки чвалає дорогою, з клунками і тачками.

Це там, де війна? — запитала Еліза.

Ні, це біженці, — відповів Рамон.

Тобто таки там, де війна.

Ні, саме там її немає. Це біженці, тож логічно, що вони там, де війни немає.

То де ж це вони?

У дорозі, вони втікають.

Куди?

Та звідки ж мені знати — в гори, мабуть. Вони пішки переходять через гори в іншу країну. Війна пересунулася на Схід.

Та що ж це за війна, чорт забирай? Я й гадки не маю, що відбувається, — нетерпляче втрутилася Сью.

Тоді розплющ очі, — сердито відрізав Рамон і показав рукою на екран. І, наче шкодуючи про свою різкість, примирливо додав: Власне, ми до цього аж ніяк не причетні.

Тоді я хочу знати, чому вони постійно літають нашим небом. Я щоночі прокидаюся від літаків.

Бо небо належить усім. Нічого не вдієш, — знизав плечима Рамон.

Після цього він попрощався, Сью з Елізою бачили, як він на мить зупинився перед сценою і співаками, завагався, наче хотів про щось запитати, а потім повільно, волочачи ногу, пошкутильгав через дорогу і зник за рогом будинку.

Рамон лежав на ліжку у своїй кімнаті. Тугий гумовий м’ячик — бум — ударив по дверцятах шафи, відскочив на підлогу — чпок — і повернувся у його руку. У незмінному ритмі: шафа — бум — чпок — долоня. За зачиненими дверима кімнати його гукав батько, кричав, лаявся. Він вибив Рамонові знеболювальне з рук. «Ти приніс не те!» — горлав він. Хлопець просто віддав фармацевту рецепт, отриманий від батька, проте Рамон завжди приносить не те. Батько вже замахнувся, щоб ударити, проте Рамон утік у свою кімнату і замкнув двері. М’яч — шафа — бум — підлога — чпок — долоня. Батько гупав у двері. Та хлопець не відчиняв — лежав на ліжку і кидав м’ячиком по шафі. Бум — чпок. Нехай собі кричить за дверима, нехай хоч усю квартиру розвалить. Колись у дитинстві батько скинув його зі сходів, відтоді ліва нога не згинається. Ні, двері у свою кімнату він більше не відчинить. М’ячик скочив у його розкриту долоню. Рамон зловив його, кинув, зловив, знову кинув.

За чотирикутником вікна пролітали птахи. Рамон подумав, що десь там надворі має бути і його дівчина, Кріс. Її ім’я він вибив собі на руці, червоною фарбою вписав кожну літеру її імені у свої пори. Якби вона тільки знала, — думав Рамон, кидаючи і ловлячи м’яча, — якби вона тільки знала. Але ж Кріс нічого не знає, вона десь там надворі і нічогісіньки не знає, не знає про нього, Рамона, чоловіка з трояндою. Проте одного дня він її знайде, свою Кріс. Її ім’я вже витатуйовано на його руці. А біля нього — трояндочка. Наколюючи пелюстки на свою шкіру — кожен укол — пекучий біль, — Рамон думав про неї, про Кріс, якій нічого не відомо, яка не знає його. Коли я знайду тебе, — сказав собі Рамон, поки батько гупав у двері, — я всеньку руку вкрию трояндами, і паралізовану ногу також, я все тіло розпишу трояндами.