Говард Лавкрафт: Поклик Ктулху

Ягадаю, що найбільше благо з усіх, які існують у нашому світі, - це неспроможність людського розуму зіставити все, що йому відомо про реальність. Ми живемо на тихому острівці невігластва посеред темних неозорих морів, і нам судилося не зважуватися на далекі мандрівки. Наші науки, кожна з яких простягається у власному напрямі, досі не спромоглися завдати нам відчутної шкоди; але рано чи пізно уривки незбагненного досі знання зберуться докупи, і перед нами відкриються такі жахливі перспективи дійсності й нашого жалюгідного становища в ній, що ми або збожеволіємо від цього одкровення, або втечемо від світла у спокій і затишок нових темних віків.

Теософи усвідомили велич грандіозного космічного циклу, в якому існування нашого світу й людського племені - лише скороминуща випадковість. Вони припустили можливість того, що деякі дивогляди минулого живі й донині; кров захолола б у жилах від цієї думки, якби вона не була висловлена заспокійливим оптимістичним тоном. Але не мислителі дали мені змогу зазирнути в ті прадавні часи, які нам заказано знати, - від згадок про побачене мене дере мороз по шкірі, а від навіяних ним снів я боюся збожеволіти. Це відкриття, як і кожен момент бачення страхітливої істини, настало несподівано, від випадкового поєднання розрізнених речей - цього разу допису в старій газеті й нотаток покійного професора. Боронь Боже, щоб комусь іншому трапилося поєднати таке; що ж до мене, то я, якщо житиму, ніколи не зважуся вказати на сполучення ланок цього страшного ланцюга. Гадаю, що й покійний професор теж збирався довіку тримати в таємниці те, про що дізнався, і що він би знищив свої нотатки, якби його так зненацька не спіткала смерть.

Моє знайомство з цією справою розпочалося взимку 1926-1927 років, коли нагло помер мій двоюрідний дідусь, Джордж Ґеммел Енджел, фахівець із семітських мов, почесний професор у Браунівському університеті, у Провіденсі, що в штаті Род-Айленд. Професор Енджел був широко відомий як знавець давніх текстів, і до нього часто зверталися керівники відомих музеїв; тож його смерть у 92-річному віці привернула увагу наукової громадськості. Інтерес до події посилився ще й тим, що причину смерті не було остаточно з’ясовано. Професор помер, коли повернувся додому пароплавом із Ньюпорта; очевидці свідчили, що він упав по дорозі з порту, зіштовхнувшися з якимсь негром - схоже, матросом, - який виринув із підворітні кишла - їх там багато, на стрімкому схилі пагорба, яким можна було навпростець дістатися від порту до будинку небіжчика на Вільямс-стрит. Лікарям не пощастило знайти видимих ознак функціонального порушення в організмі покійного, і після тривалих суперечок вони дійшли висновку, що якесь незрозуміле ураження серця, до якого додався швидкий підйом на такий крутий схил у такому похилому віці, і стало причиною кінця. На той момент я не мав підстав засумніватись у такому висновку, але згодом запідозрив дещо інше, і навіть більше, ніж просто запідозрив.

Оскільки я був спадкоємцем і виконувачем духівниці свого двоюрідного дідуся (він-бо помер бездітним удівцем), я був зобов’язаний ретельно проглянути його папери; з цією метою я зібрав усі його папки й скриньки і перевіз їх до свого помешкання у Бостоні. Більшість розібраного матеріалу згодом буде видрукувано Американським археологічним товариством, але одна зі скриньок надзвичайно мене спантеличила, і її мені не хотілося б показувати нікому іншому. Вона була замкнена, і я не знайшов ключа, поки додумався подивитись на зв’язці ключів, яку професор носив у кишені. Тоді мені вдалося відчинити скриньку, але таким чином я тільки натрапив на іншу, куди важчу перешкоду. Адже що могли означати дивний глиняний барельєф, папери з якимись записами і газетні вирізки, які я знайшов у цій скриньці? Чи не потрапив мій дідусь на старості років на приманку якогось дурисвітства? Я вирішив відшукати того дивакуватого скульптора, який безсовісно зважився порушити розумову рівновагу старої людини.