Зое Дженни: Поклик мушляного рога

Еліза не знала, куди вони їдуть. Дівчинка вклякла на задньому сидінні і розглядала у вікно, як зменшується їхній будинок. Останніми тижнями з квартири зникало дедалі більше речей. Мама енергійно відчиняла шухляди і дверцята шаф і складала їхній вміст у коробки. Щодня кімнати порожнішали, й Елізі здавалося, що її голос у цих кімнатах відповідно гучнішав.

Кілька дітей, з якими вона іноді гралася, саме вилетіли зі свого ґанку на тротуар. Еліза постукала у шибку і довго махала їхнім спинам, які в очах ставали дедалі меншими.

Вони проїхали вздовж своєї вулички, звернули на велику вулицю і, вкриті тінню високих будинків, шмигнули у потік ранкового транспорту, що захлинався на перехрестях. Еліза розглядала відображення їхнього маленького жовтого авта у магазинних вітринах. Воно їхало, щільно оточене іншими машинами, наче ланка одного великого ланцюга, що розпадався при наближенні до перехресть та естакад, й автівки віялом розліталися на всі боки.

Бабуся Авґуста жила за якихось кілька кілометрів від міста у будинку, що раніше слугував складом припасів. Старий склад, оточений горами і лісами, лежав поблизу невеликого села, де міста не було ні видно, ні чутно.

Еліза здалеку впізнала скупчені біля узлісся будиночки, що визирали з-за пагорбів і поворотів, наче гралися з нею у хованки. Швидкісне, проте завжди порожнє шосе розтинало село навпіл. По його краях вишикувалися хати. Коли вони в’їжджали у село, Еліза помітила, як якийсь чоловік, спершися ліктями на підвіконня, голосно розмовляв із жінкою, котра поливала квіти при вікні у будинку навпроти. Гуркіт двигуна розполовинив їхні фрази. Чоловік і жінка на мить замовкли і подивилися вслід жовтому авто, поки на розі біля продуктової крамнички воно не звернуло у бічну вуличку.

Склад стояв трохи віддалік села, на узвишші. Будинок оточувала алея витких рослин. Еліза впізнала бабусю, яка курила у своїй зеленій альтанці, наче чекаючи на їхній приїзд. Дівчинка піднялася високими сходами і кинулася Авґусті в обійми. Бабуся притисла онуку до своїх грудей, що пахли вівсом і тютюновим димом. Якби її воля, Еліза ще довго простояла б так, у бабусиних обіймах, якби не мама, яка вже зайшла до вітальні і нетерпляче їх кликала.

Авґуста завела онуку на кухню, дістала з шафки коробку печива і сказала чекати її тут. Жуючи масляний кекс, Еліза стояла на кухні і розглядала садок через віконечко у дверях. Вона пригадувала, як колись бабуся повела її на грядки, і вони розмовляли про квіти, наче про спільних друзів. Бабуся називала їй кожну квітку, а Еліза відповідала, чи пасує ця назва до рослини. Більшість здавалися їй неправильними, і вона називала їх по-своєму: «Це не енотера, а жовтосвічка», — казала вона. Або «Декоративний мак — це гномова парасолька». Але тепер квітки посхиляли свої голівки донизу, наче сонце зламало їм карк.

Бабуся Авґуста була теплою задимленою горою. Повітря у кімнаті завжди важіло синюватим туманом, який здіймався від її пінкової люльки і чіплявся за широкі спідниці. Авґуста постійно носила по кілька спідниць одну поверх іншої. Вона ходила по будинку, метляючись між усіх цих шарів тканини, немов у задимленому дзвоні, так, наче рано чи пізно і сама мала перетворитися на дим. Перетворитися, піднятися до стелі і розчинитись у повітрі. Бабуся ніколи не провітрювала, а коли мама намагалася відчинити вікно біля столу, на якому стояли і лежали книжки, чашки з-під кави, велика мушля і табакерки, бабуся виймала з рота люльку і з серцем гукала: «Ану не руш кватирки!» Вона вірила, що через прочинені шибки до неї може залетіти вітер і бозна-куди завіяти дим разом з її душею. Не розуміючи, мати знизувала плечима й опускалася на стілець, хитаючи головою і тихо лаючись. Коли обидві сідали до столу і розмовляли, Еліза виходила у садок. Влітку вона збирала стиглі сливи, що падали з дерева. Підгнилі вона розламувала навпіл і розглядала, як мурашки торують шлях у темно-фіолетовому м’якуші. Еліза знала, що тримає в руці щось давно зіпсуте і гниле, проте не могла викинути сливу і, як заворожена, спостерігала за миготливим світиком усередині. Проте здебільшого вже через кілька хвилин мама й бабуся починали сваритися, мама рвучко хапала Елізу за руку, тягнула до машини і мчала геть. Дівчинка дивилася з вікна на бабусю, яка стояла в альтанці, вони махали одна одній руками і робили знаки, поки мама не звертала на першому ж повороті.