Зое Дженни: Поклик мушляного рога

Сонце стояло в зеніті, коли Еліза, вийшовши зі школи, вирішила не їхати шкільним автобусом додому разом з іншими учнями. Вона зняла черевики і пішла пішки луками вздовж дороги. Земля під її босими ногами ще видихала зимовий холод. З вологої трави прозирали перші жовті і фіолетові крокуси. Земля була м’яка від розталого снігу, й Елізі пригадалося, якою твердою і запилюженою вона була під кінець минулого літа. В селі на вулиці не було видно жодної людини — всі обідали у своїх домівках, із напівпрочинених вікон було чути голоси і бряцання посуду. Дійшовши до продуктової крамнички і звернувши у свою вуличку, Еліза побачила листоношу, що йшов їй назустріч. Дівчинка здивувалась, адже зазвичай о цій порі він уже давно порозносив пошту. Листоноша хитався, наче п’яний, шкіряна сумка, яку він ніс на плечі, з кожним кроком била його по коліну. Проте, впізнавши Елізу, чоловік випростався і пішов їй навперейми. Дівчинка спробувала його обійти, але він став так, що вона мусила зупинитися. Чоловік переводив погляд то на її босі ноги, то на черевики, наче йому щось заважало глянути Елізі в обличчя.

«Вдягни черевики, — сказав він, — і швиденько біжи додому».

Машина «швидкої», припаркована перед хатою, сяяла білим у променях сонця. Фельдшер запитав Елізу, чи вона тут живе. Він нахилився до неї, взяв за плечі і повільним спокійним голосом пояснив, що бабуся хотіла зійти сходами на подвір’я і, мабуть, зашпорталась у власних спідницях. Під час падіння вона зламала собі шию. Листоноша знайшов її на подвір’ї під сходами. На найнижчій сходинці лежала розтрощена пінкова люлька, сотні білих уламків.

Будинок Розенберґів височів на краю міста, цей пагорб називали Золотим. На його маківці стриміла церковна вежа. Час від часу по неділях перед церквою з’являлися молодята, вони спускалися старими кам’яними сходами крізь дощ із рисових зерен та пелюсток і з’їжджали з пагорба в колоні гучних авто, святково прибраних білими шовковими стрічками. Влітку спека пригнічувала мешканців міста, робила їх меншими, так, наче сонце змушувало людей колінкувати, і на підземних трасах їм дедалі частіше доводилося аварійно гальмувати, коли попереду хтось метеочутливий втрачав свідомість через погане повітря. У такі дні на пагорбі завжди віяв легенький вітерець, а каштани кидали прохолодну тінь. Вечори повнилися запахами смаженого на вогні м’яса, а з-за живоплотів із олеандру і троянд, що відмежовували один будинок від іншого, аж до рання було чути сміх задоволених людей.

Розенберґи переселилися на Золотий пагорб одразу після свого одруження. Багаті батьки пана Розенберґа повмирали рано, тож щедрий спадок дозволив йому здобути прекрасну освіту. На канікулах, коли інші студенти підпрацьовували офіціантами чи розкладали в супермаркетах товар по полицях, щоб трохи заробити, пан Розенберґ розглядав з літака пейзажі, що повільно розгорталися під ним, і приземлявся в аеропортах великих міст. Досить провокативний вираз розслабленості на його обличчі та ваговита хода викликали в інших студентів подив, проте й чимало заздрощів. Попри це вечірки, регулярно влаштовувані в його апартаментах, були апогеєм їхнього дозвілля, і кожен запрошений почувався членом товариства обраних. У такі вечори ліфт до квартири Розенберґа без упину їздив угору-вниз, гості прибували групами, мружачи очі і змовницьки штовхаючи одне одного, оглядали дороге умеблювання, що бентежило мішаниною з антикваріату і хромованої сталі. Тримаючи свої келихи на високих ніжках, вони вихилялися за балконні поручні, розглядали панораму міських дахів, а коли були досить п’яні, то з дванадцятого поверху поливали пішоходів шампанським. Сам Майк Розенберґ непомітно маневрував між гостями, прислухався до голосів, що заповнювали зазвичай тихі кімнати, голосів, які, здавалося, ще довго відлунювали у квартирі й надавали йому відчуття, наче він оточений людьми, просто невидимими. Якось після вечірок у нього почали зникати речі: пляшка коньяку, порцелянова попільничка, одного разу хтось поцупив із шафи навіть пару його найкращих черевиків із конячої шкіри. Після цього випадку розчарований Майк Розенберґ став уникати товариства і зосередився виключно на своїх мандрах і навчанні. Він більше нікого не приймав у своїх апартаментах. А що він не витримував тиші, то вночі, працюючи над своєю книжкою про розвиток мовних навичок у дітей, він на повну гучність умикав телевізор у вітальні, а ще радіо на кухні. Свій письмовий стіл він поставив там, де частота звуку була найвищою і його оповивала плутанина голосів.