Коли вечоріло, поклик мушляного рога прокладав місток до її самоти і кликав дівчинку назад, до бабусі і колишнього складу. Спершу Еліза відчувала полегшення, зачувши цей гук, та з часом він дедалі частіше переривав її вилазки. Глибокий непомильний звук розходився долиною, наче ласо, яким бабуся намагалася її впіймати. Дівчинці здавалося, що кожного вечора він лунав дедалі голосніше і пронизливіше, наче бабуся знала, що онука від неї втікає.
Щодня рано-вранці маленький жовтий автобус об’їжджав кожне подвір’я і збирав дітей до школи. Тепер він зупинявся і перед колишнім складом, і завше в ньому зчинялися лемент і штурханина через місця біля вікон. Що більше дітей сідало в автобус, то сильніше його гойдало під час поїздки по рівній дорозі, і водій марно закликав зберігати спокій. Коли вони нарешті під’їжджали до школи, малі пасажири лежали на сидіннях, попадавши одне на одного. Дівчинка, з якою Еліза сиділа за однією партою, вже на другий день поклала свою лінійку поперек столу. «Це кордон, — сказала вона, — ніколи не заходь за нього. Всі знають, що твоя бабуся несповна розуму!» Потім вона відвернулася і більше не дивилася на сусідку.
Еліза спостерігала, як поміж школярів виникала дружба. Хто до якої групи належав, вирішувалося у перші тижні, а хто залишався сам — зазвичай мав бути одинаком назавжди. На перервах самітники не виходили на подвір’я, як усі інші, а тинялися шкільними коридорами і чекали на дзвінок, щоб повернутися у свій клас. Обидва сини завгоспа полюбляли розважатися: на перерві вони заходили у школу, ловили першу-ліпшу дитину, яка їм траплялася, витягали її надвір, у кущі, і там спокійно її гамселили. Якось у них з’явилася ідея змушувати своїх жертв віддавати їм кишенькові гроші в обмін на спокій протягом місяця. Першого дня кожного місяця брати, наче ловці, ставали праворуч і ліворуч від входу в школу і вимогливо простягали руки учням, які мали платити. Їхній батько, завгосп, щоранку у шкільному підвалі роздавав школярам молоко. Він носив синій робочий комбінезон, наче механік у гаражі чи на автозаправці. Під поглядом його маленьких пронизливих очиць кожна дитина зіщулювалася, швиденько забирала молоко і притьмом бігла геть. Ніхто не сумнівався у чутках, начебто він колись відірвав одному учневі мочку вуха.
Еліза уникала братів. Вона намагалася нікому не дивитися в обличчя, а на перервах часто замикалася в туалеті. Дівчинка ні з ким не розмовляла і, перебуваючи на території школи, уявляла себе невидимкою, безтілесною, наче повітря.
Зима настала рано, раптово, майже без переходу від довгого літа, і температура впала незвично швидко. Земля замерзла, випав сніг, укрив собою дахи будинків і звуки, в селі стало ще тихше, ніж зазвичай. Еліза відкидала лопатою сніг перед хатою, а бабуся, закутавшись у пледи, сиділа біля грубки і дивилася у вікно на Сімох Жеребців. Вона підводилася лише зрідка, щоб зішкребти з шибок морозні візерунки, які затуляли їй краєвид. Вечорами вона почала співати пісень, які, здавалося, походили з давно минулих років. Еліза швидко їх повивчала і підспівувала, тож іноді низький Авґустин та високий Елізин голоси лунали в колишньому складі навіть пізно вночі.
Якось, коли шкільний автобус не зміг подолати замети й уроки на кілька днів скасували, дівчинка лягла животом на підлогу і заходилася малювати мушляний ріг, який уже впродовж кількох місяців німо лежав на столі. Еліза припинила відкидати сніг з доріжки до хати після того, як увесь ранок пробовваніла на морозі, марно намагаючись загнати лопату у злежану кучугуру снігу.
«Зима не хоче бачити людей», — сказала бабуся, коли розчарована Еліза повернулася з лопатою в хату. Вночі дівчинка слухала приглушений плюскіт річки, десь далеко-далеко, наче сніг збільшив усі відстані надворі, а тут, у хаті все навпаки зменшилося. Бабуся лягла спати, не знявши спідниць, а Еліза намагалася не рухатися під ковдрою, аби швидше нагріти місце.
Одного з перших сонячних днів того року якась учителька, затримавшись після уроків, випадково побачила, як завгоспові сини за школою переїхали новонароджених кошенят велосипедом, а потім зі сміхом переможців позакидали тільця у високі кущі. До них узялися, і батько покарав їх двома тижнями домашнього арешту. Про це одразу ж довідалася вся школа, й учні, в яких місяцями забирали їхні кишенькові, голосно раділи покаранню. Через два тижні брати підвищили платню за свій захист, як вони це називали, і почали додатково змушувати інших виконувати за себе домашні завдання.
Читать дальше